Поранений прикарпатський боєць розповів про жахіття в Донецькому аеропорті

"Дзвони десь у пресу, най роблять кіпіш, бо нас вбивають, травлять газом і вистрілюють".

17 січня смс такого змісту від коломиянина Василя, солдата 80-ї аеромобільної бригади, який перебував у Донецькому аеропорту, сколихнула не лише Прикарпаття, а й усю свідому частину України. Повідомлення «кіборга» на своїй сторінці в «Фейсбуці» оприлюднила коломийська активістка Наталя Сандецька, - повідомляює Галицький Кореспондент.

Люди гинули на очах

«У Донецький аеропорт заходили 14 січня. Це була друга наша ротація, і цього разу ми вже оминули попередні принизливі для особового складу обшуки сепаратистів на постах – ми в’їжджали по-бойовому… І з боєм виходили звідти.

Взагалі, ми повинні мінятися кожних два тижні, але останніх чотири доби тривали такі бої, що з рук автомат не випускали. Про сон і їжу мови навіть не було, не було можливості й часу.

Ми тримали бій. Ситуація була серйозною і такою залишилася. Фактично, 90 відсотків особового складу – це «трьохсоті». На той момент, коли я активістам писав повідомлення, було чотири «двохсотих», на сьогодні (19 січня – авт.) вже п’ятеро. Ротацію з боєм провели лише сьогодні о 4-ій годині ранку.

Нас справді витравлювали якимось газом. Є димова шашка – звичайний сльозогінний газ. А це кидали щось таке на зразок гранати РГД. Йшов запал, він вистрілював, і виходив газ, який паралізував повністю: апатія, дезорієнтація та неможливість дихати.

Не було кому воювати: частина «трьохсотих», були «двохсоті», а частина реально «поїхавших дахом». Я бачив на свої очі, коли пацан рвонув гранату: ми його ледве встигли спіймати за руку, щоб він її не відпустив – хотів сам себе підірвати. Це наслідки перевтоми та дія газів. І так, слава Богу, хлопця вберегли.

Тільки те, що розповів правду, нас врятувало. Почали турбуватися волонтери, журналісти піднялися, і почало діяти керівництво. Спробували хоча б «трьохсотих» вивозити.

Я не так переживав за себе, як за інших. У нас були поранені, які на бетоні кров’ю стікали. Їм надали першу медичну допомогу, наскільки це могли зробити. У нас є «НАТОвські» аптечки, але уявіть собі, коли вогнепальне проникаюче поранення в груди, і людина дві доби жде машину, яка по неї приїде. Вона помирає… Якби хоч через добу забрали, був би шанс жити… Люди гинули на очах».

Вцілілих стін там немає

«16 січня тривав другий день бою. Це був найбільш жорсткий бій. Сепаратисти у нас попросили двогодинне перемир’я, щоб забрати своїх «двохсотих» і «трьохсотих». Ми їм ці дві години дали і ні разу не вистрілили. Просто це війна, і хоч ми по різні сторони, всі ми люди. Коли ми просили про таку ж послугу, то вони сказали, що вийти нам без бою не дадуть.

По той бік воюють найманці – багато чеченців, місцевих одиниці. В них дуже великі втрати – більше 300 чоловік.

У підвалах до 30-ти чеченців тримають. Вони, коли входили зі старого термінала в новий, на наші розтяжки напоролись. Ми їх заблокували, і вони в підвалі закриті. Час від часу кричать і через пробиті гранатами дірки пострілюють, але вийти звідти не мають можливості. Наскільки я розумію, цей запеклий прорив був для того, аби їх звільнити. Скоріше за все, поряд з ними нерядовий солдат. Фактично, ми не можемо їх звідти випустити, бо входи завалені.

Щоб ви розуміли, термінал – це суцільна металоконструкція і бетон, вцілілих стін там немає.

Насправді аеропорт не важливий, там нема за що воювати, воюємо за своїх хлопців».

Поранений означає живий

«Зараз я почуваю себе прекрасно, тому що я не там і я вижив. Перебуваю у  Дніпропетровському госпіталі. Серйозних поранень немає, так – подряпина, отруєння газом і контузія. Там усі з контузіями, бо гранати розривалися за два метри від нас.

Дуже переживаю за хлопців. Вночі з терміналу вийшли не всі солдати з моєї бригади, залишилося два десятки чоловік… Я дуже за них переживаю. Хотів би просто поїхати, забрати своїх, звільнити, а мене в палаті закрили…»