«Смерекова хата», «Місячна дорога», «Горнусь до тебе, Україно», «Будуймо храм», «Музика весни», «Христос воскрес»… Ці та інші пісні на вірші нашого краянина Миколи Бакая (1931 – 1998) стали окрасою української естради кінця ХХ століття. І не тільки їхня музика полонила серця слухачів, але й щирі, проникливі поетичні рядки, написані з величезною любов’ю до рідної землі і з щемом у душі, викликаним гіркотою й болем від життєвих втрат.
Про життя і творчість нашого краянина повідомляє 0342.ua з посиланням на Нова зоря
Творчість Миколи Бакая яскраво заявила про себе в 90-і роки, вирвавшись на волю, мов птаха, з кам’яного підземелля радянської доби. «Неблагонадійний» поет, якого тоді відмовлялися друкувати, зумів, нарешті, видати кілька своїх збірок («Смерекова хата», «Підхоплені полум’ям», «Славкові казки»), правда – за кілька років до відходу у вічність…
Микола Петрович походив із працьовитої селянської сім’ї. Народився він 2 березня 1931 року в селі Виноград на Коломийщині, був другим серед трьох синів Петра та Марії Бакаїв. Ходив спочатку до початкової школи, потім – до Отинійської восьмирічки, яку не встиг закінчити – у 1947 році його разом з родиною вивезли до Сибіру (батька втратив ще перед війною). Поет згадував, як енкаведисти вдерлися до них серед холодної ночі і наказали збиратися, він встиг захопити із собою тільки олівець та папір. Далі їх везли на Схід у товарняку разом з іншими нещасними сім’ями, аж поки потяг не прибув до Омська. 16-річний хлопець так тужив за домівкою, що наважився на втечу. Двічі він намагався повернутися додому, та його весь час ловили і відправляли назад в тайгу, в бараки на лісорозробці. У важких умовах життя Миколу рятувала поезія (ще зі школи пробував писати вірші) і українська пісня.
У Миколи Петровича був гарний голос. Якось в Омську під час виконання завданої йому роботи він співав, і його почуло одне місцеве подружжя. Ці люди допомогли юнакові поступити до Омського музичного училища, після закінчення якого йому пощастило влаштуватися в міський театр оперети.Йшов час, та надія на повернення в Україну не згасала. І ось після 13 років чужини поету дозволили жити на рідній землі. В родинне село дорога була закрита, тож Микола Бакай оселився в Чернівцях, став артистом Буковинського ансамблю пісні й танцю, а через якийсь час завершив свою освіту, закінчивши Київський інститут театрального мистецтва.
Приязний і товариський, Микола Петрович мав багато друзів, серед яких особливо зблизився із співаком та композитором Павлом Дворським. Разом вони написали прекрасні пісні, основною постаттю в яких була люба Україна – її природа і люди, її духовний шлях і драматична історія (згадаймо вражаючу пісню-реквієм «Балада про Крути»). До речі, чималу бібліотеку митця складали майже виключно історичні книги українських письменників, а ще – твори Тараса Шевченка, якого він особливо любив. «Кобзар» був його настільною книгою. З приятелем, бандуристом Василем Пиндиком Микола Бакай розробив музично-поетичну програму по творчості Шевченка, з якою вони постійно виступали на Шевченківських вечорах в Україні та під час гастролей за її межами.
Вже 18 років Миколи Петровича немає з нами, але його ім’я пам’ятають і шанують. У рідному Винограді, де він похований, відкрито музей його імені, пам’яті митця присвячений щорічний виноградівський фестиваль естрадної, народної та авторської пісні «Смерекова хата», на будинку в Чернівцях, де проживав поет, встановлена меморіальна дошка, ім’я Миколи Бакая викарбуване на плиті Чернівецької «Алеї зірок», поруч з іменами Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Івана Миколайчука та інших визначних особистостей.
На могилі поета встановлений пам’ятник роботи Миколи Лисаківського, і коли дивишся на скульптурне погруддя митця, його зосереджене обличчя, в пам’яті виринають поетичні рядки, що звучать, немов заповіт його полум’яного серця:
«Молюсь за тебе, Україно,
І свої сили віддаю,
Щоб відродити із руїни
Твою потугу, міць твою.
Очистимо усі джерела,
Дніпро-Славута їх вбере,
І заспіваєм: Ще не вмерла
Вкраїна наша і не вмре!..»
