Наталя Данилюк, її нова книга і неймовірний поетичний усесвіт

Неймовірні люди живуть поряд з нами. Ми інколи за буденними клопотами того не помічаємо, а вони щодня творять щось прекрасне, аби наш світ грав незбагненними барвами. Отака неймовірно талановита намистинка причаїлася у разку карпатських гір на Рожнятівщині. Там у селищі Перегінське мешкає дуже скромна, привітна і дуже талановита жінка – Наталія Данилюк. Вже протягом багатьох років з-під її пера випурхують негаданої краси птахи – прекрасні поезії. Вони беруть у полон уже з перших рядків, змушуючи повірити, що життя і весь довколишній світ – це найнезбагненніше диво, яке дано відчути кожному із нас.

Наталя Данилюк – авторка чотирьох поетичних збірок, співавтор численних колективних збірників, альманахів, її вірші надруковані у багатьох всеукраїнських виданнях. Вона лауреат численних премій, серед яких літературно-мистецька премія ім. А. Малишка. Поет року – 2014 (за версією журналу «Дніпро»), членкиня літературних об’єднань «Горгани» та МПК «Об’єднані словом», з 2016 року член НСПУ.

Нещодавно побачила світ нова, четверта книга поетеси «Світити мусиш», тож ми трохи поспілкувалися з пані Наталею про нове видання, а також попросили її поділитися з читачами нашого інтернетвидання тим, що на душі – щирим і сокровенним.

Нещодавно світ побачила Твоя четверта книга. Про що вона і чи різниться Твоє особисте провідчуття її по відношенню до попередніх?

Про почуття, про родинні цінності, про гармонію зі світом і красу всього живого. Особлива вона тим, що виношувала я цю збірочку разом зі своєю четвертою дитинкою. Четверта дитина і четверта збірка… Так якось приємно співпало!.. Мабуть, тому вона для мене і близька. Народитися збірка повинна була приблизно в той самий період, що й моя донечка, але на той час не було фінансової спроможності випустити книгу, тому довелося на деякий час відкласти друк.

Ти – мама чотирьох дітей, скажи, коли встигаєш робити все і чи не розриваєшся між творчістю і родиною?

Натхнення не вимагає багато часу, іноді воно приходить під час якоїсь буденної роботи, треба лише встигнути записати, щоб у суєті не розгубити думки. Раніше, поки не було найменшої дитини, я намагалася не втрачати можливості кудись поїхати, щоб подивитися нові міста, поспілкуватися з цікавими талановитими людьми, щось почерпнути для свого власного духовного збагачення. Діти вже достатньо самостійні, тому їх можна було залишити на рідних. Зараз, з появою молодшої донечки, все інакше, тому я приділяю творчості значно менше уваги, бо розумію, що маленькій дитині потрібно якнайбільше материнської турботи. А все інше – почекає, поки малеча трішки підросте.

У Твоїх віршах – неймовірні образи, читаючи Твої поетичні рядки – наче потрапляєш у якийсь особливий неймовірний світ. Признайся, де найбільше черпаєш натхнення? І чи можеш написати на замовлення?

Надихає довколишній світ, тут стільки всього прекрасного, багатогранного і недослідженого, що кращої кринички для створення образів і не знайдеш. Головне – щоб була можливість зосередитися і налаштувати зв’язок зі світом. Іноді доводиться писати на замовлення, особливо, коли просять про вітання з якоюсь подією чи вірш для некролога. Зізнаюся,що не надто люблю писати вірші на задану тему, але коли людина до тебе звертається з такою пропозицією і це для неї дуже важливо, то як тут відмовиш...

Про що найбільше любиш писати? Про що мрієш написати і про що не стала б ніколи писати?

Про природу, люблю вловлювати кольори, пахощі звуки і передавати все це образами. Люблю писати про внутрішні переживання, про важливі речі – такі, як зв’язок з рідним домом, світлі спогади з дитинства, любов до найрідніших. Це те, що близьке кожному, незалежно від віку. Мрію спробувати себе у прозі, але поки що не визріла до цього. Надто вже прив’язана до поезії і поетичного мислення. Про що б не стала писати? Про відверту еротику на межі порнографії. Не люблю, коли в хід йдуть неприкриті образи-геніталії і детальні описи процесу, що мав би бути завуальованим. Хоча і в такої поезії є свої поціновувачі.

Як переживаєш сучасні події в Україні? Чи впливає війна на Твою творчість?

Ця тема дуже важка для мене… Останнім часом я рідко торкаюся теми війни у своїх віршах. Хіба лише в тому випадку, якщо такі думки приходять самі і просяться на папір. Я не чіпляюся за цю тему навмисне. Не тому, що мені це не до того, а тому, що надто важко писати про такі болючі речі… Свідомість одразу перемикається на щось інше, щоб не заглиблюватися у таку жахливу реальність, черпаючи з неї натхнення. Є люди, які напишуть про це значно краще і правдивіше, тому я не спекулюю на таких темах. Вважаю, що кожному своє: хтось показує оголену реальність, зачіпаючи за живе гіркою правдою життя, а хтось відкриває читачеві безмежний світ з усіма його звуками і відтінками.

Наталю, маєш численну кількість перемог у різноманітних конкурсах, лауреатство престижних українських премій. Скажи, чим для Тебе були і є ці перемоги і чи впливають вони на Твоє творення слова і на Тебетворення?

Кожна перемога – це передовсім спроба заспокоїти себе і повірити: те, що ти твориш, має якусь цінність і воно комусь потрібне, і люди, які тебе не знають або чули про тебе дуже мало, можуть дати об’єктивну оцінку твоєму творчому доробку. А якщо це ще й висока оцінка, то це не може не тішити. Кожному авторові приємно, коли його час від часу оцінюють і не пропускають його творчі напрацювання повз свою увагу. Це додає сили і впевненості в собі. Хто б що не казав (на зразок, я пишу для себе, мене не цікавить думка оточуючих і таке подібне), а уваги до своєї творчості хочеться всім. Поет мріє бути почутим. Звісно, що кожна осилена сходинка, кожна перемога (хай і малесенька) зобов’язує відповідальніше ставитися до своєї творчості. Автор повинен розуміти, що він не може подати на конкурс абищо і чекати на високу оцінку, це мусить бути певний рівень. А для цього треба працювати над собою.

Зараз Ти вже є членом НСПУ, а також активною учасницею двох літературних об’єднань «Горгани» і «Об’єднані словом». Яке місце посідають у Твоєму житті ці творчі об’єднання? Яку роль, на Твою думку, відіграють творчі спілки у літературному життєпроцесі загалом?

Творчі об’єднання – це мої ще дві родини. Тут я своя і тут мені затишно і комфортно. Дуже багато зробили для мене «Об’єднані словом» на чолі із невтомною ентузіасткою Лесею Геник. Для мене це колосальна школа. Я прийшла сюди розгубленою і страшенно невпевненою в собі. І весь той досвід, який я там отримала, творив мене по цеглинках місяць за місяцем, рік за роком. Мало просто написати вірш. Треба вміти ще й донести його до читача, налагодити з ним контакт. Треба вміти спілкуватися з людьми не лише через соцмережі, але й наживо. І величезна кількість літературних зустрічей, цікавих поїздок, знайомств дала мені міцне підґрунтя для творчого росту. Багато для мене зробили і «Ґорґани». Приємно, що ця літературна спільнота на теренах рідної Рожнятівщини отримала друге дихання завдяки наполегливій праці Любомира Львовича Михайліва. Дуже важливо мати творчих однодумців серед своїх рідних краян, а ще – мати читацьку аудиторію у себе в районі. Якось так склалося, що я спершу потрапила до обласної спільноти, обійшовши район. Після відродження «Ґорґанів» надолужую згаяне. А багато творчих проектів, цікавих зустрічей неабияк збагатили моє літературне життя.

Ти є активним користувачем соцмереж. Як гадаєш, яке місце посідають вони у сучасному світі, в тому числі і творчому?

Дуже велике. Особливо, для людини з провінції. Через соцмережі я знайшла чимало цікавих людей, з деякими з них я десь-колись зустрічалася, а з деякими – і взагалі не бачилася. Чимало людей знайшли мене через поетичні сайти і соцмережі. Завдяки цьому маю можливість спілкуватися, обмінюватися досвідом, налагоджувати контакти, реалізовувати видані книги, бути в курсі різних літературних проектів, конкурсів, фестивалів. Якби не соцмережі, звідки б я черпала таку велику кількість потрібної інформації? Впевнена, що так думає чимало людей. Інтернет – це чудова площадка для старту у багатьох царинах, не лише в літературі.

Кого з вітчизняних і зарубіжних класиків любиш? І кого б виділила з сучасних письменників України і зарубіжжя?

З вітчизняних – Ліну Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка, Івана Драча Лесю Українку, Михайла Коцюбинського… Їхня творчість мала на мене неабиякий вплив. В дитинстві захоплювалася Шевченком, вивчала напам’ять величезні уривки його поем. Це геній на всі часи і покоління. Із зарубіжних мені більше подобалися прозаїки: Даніель Дефо, Джек Лондон, Оноре де Бальзак. Чомусь поезія в перекладі не звучить для мене так соковито, як наша, українська. Щодо сучасних, то дуже люблю читати Богдана Томенчука, Костянтина Мордатенка, Неонілу Стефурак, Юлію Фінковську. Із зарубіжних читаю вибірково, поки що в мене немає автора, творчість якого я б добре вивчила.

Що найбільше цінуєш у собі і у людях? Як ставишся до критики і самокритики?

Порядність і почуття такту. Не люблю безтактовних, надміру темпераментних/агресивних людей, які легко виходять з себе і можуть вилити на людину відро помиїв, а за хвилину-дві зробити вигляд, що нічого не трапилося. Вважаю, що кожен відповідальний за свої слова, тому треба вміти тримати себе в руках і не дозволяти зайвого, списуючи на свій палкий темперамент. Не люблю пліткарів, які всіма способами намагаються витягнути з тебе інформацію, щоб потім смакувати нею у своєму колі. Вихованість, доброта, емпатія, виваженість – це те, що завжди приваблює в людині.

Критика і самокритика – це дуже добре. Треба вміти оцінювати себе тверезо і не плекати зайвих амбіцій, якщо ти дійсно недотягуєш до певного рівня. Добре, коли людина вміє посміятися над собою, люблю людей з почуттям гумору. Критика повинна бути доброзичлива, обґрунтована, без переходу на особистості. Іноді на людину виллють стільки бруду, починаючи з якогось невдалого рядка у вірші і закінчуючи її приватним життям.

Чи маєш багато друзів? І чим для Тебе вимірюється дружба?

Друзів маю серед творчих людей. З нетворчими в мене якось не склалося в житті… Звісно, були подруги в школі, університеті, але життя порозкидало кожного, тому зараз спілкуємося дуже рідко. Є в мене подруга, з якою ніколи не бачилися, спілкуємося тільки на відстані вже дуже багато років. Були і непорозуміння, сварки, але дружбу вдалося зберегти. Для мене дружба – це звучання на одній хвилі. Мусять бути спільні інтереси, інакше складно буде порозумітися.

Якщо б Тебе попросили одним реченням описати себе, це було б:

Піщинка у всесвіті, яка намагається не розгубити своє світло серед шалених темпів життя і складної дійсності.

У чому для Тебе полягає сенс життя і щастя? Як їх відшукати у житті?

Сенс життя – це бути потрібною комусь, знайти свою нішу у цьому величезному мурашнику під назвою Всесвіт. Це гармонія зі світом і з собою передовсім. Це здорова сім’я і дім, у якому тобі комфортно. Це улюблена справа твого життя.

Чи маєш мрії? Поділишся?

Давно мрію побачити море. Для більшості ця мрія не така вже й захмарна, але мені поки що все ніяк не вдається. Ну, і подорожі за кордон. Хочеться побачити наживо визначні місця світу, відчути їхню енергетику, набратися свіжих емоцій.

Ти часто буваєш у Франківську. Чим для Тебе є це місто і яку місцинку любиш найбільше?

Останнім часом нечасто… Хоча, хотілося б частіше. Тут минули мої студентські роки. Дуже люблю це місто! Особливо, Стометрівку і сувенірну крамничку на Січових Стрільців! А що вже казати про передноворічний Станіславів з його казковою атмосферою!.. Взагалі, люблю міста з яскравою архітектурою і своїм колоритом.

Там, де він косить

Ще сизий світанок

не вмитий

парним молоком,

ще сплять ящірки

в незагребених

свіжих покосах…

А ти – навпростець,

як та ласка,

розплетена й боса,

аби притулитись

до сонця

вологим чолом.

Ще клепле

твій суджений

косу студену вгорі,

щоб зрізати трави,

що свідчили вам

проти ночі.

А роси такі,

що аж квітам

випалюють очі,

й подолок

твоєї лляної сорочки

змокрів…

Пташки

розспівали діброви

на всі голоси,

з надрізу

небесного лона

схід сонця кервавить.

А трави

тремтять під тобою,

розпатлані трави!..

І чути здаля,

як посвистує

лезо коси…

А промінь –

у пазуху,

промінь,

немов ланцюжок,

вплітається

поміж нитками

черлених коралів.

А ти,

витираючи піт, 

берегами все далі,

все важче

і важче

дається повітря ковток.

А там,

де він косить,

поля,

мов рясне вишиття,

лисніє

на сонці гора,

перетягнута плаєм.

А він-то не знає,

мій падоньку,

він-то не знає,

що ти,

як та брунька,

в якій зав’язалось життя…

© Наталя Данилюк

Спілкувалася Леся Геник

Світлини взято зі сторінки Наталі Данилюк у мережі фейсбук

Читайте також: Світлана Ткачук: "Я - тиха, терпляча стихія"