Осінь у Нью-Йорку

Я… А, зрештою, не має значення…Бо тут можна підставити будь-яке ім’я. Адже моє «Я» ― це «Я» усіх, хто зараз тут. Або, хто сюди прагне всіма фібрами своїх душ. За океан. За межу. НА волю. Чи в Неволю. Акценти розставляє час і особисте сприйняття. Бо межа між в’язницею і Dolce Vita, як колись співав Вакарчук, ― дуже розмита.  

День 1. У Нью-Йорку дощ. Привіт щоденнику  

Отже, я. Нехай тут буду Brooklyn Lady.  Я мала теплий, доволі затишний офіс і сяку-таку стабільність в 2000 грн, з відпустками, лікарняними і тим, що у нас прийнято називати соцпакетом. І воно би ніби нічого, а, в той же час, якесь постійне відчуття «чогось не того»… І перед тобою, з одного боку, постійна мантра оточуючих ― всі так живуть, якось воно буде, треба потерпіти…А з іншого ― межа терпіння сунеться разом з валютним курсом до позначки, коли розумієш, що воно то, звісно, якось і буде… Але бажано ще й щось робити самому. Тому на черговому етапі краху ілюзій «міцна процвітаюча країна», вирішила відкривати візу туди, де вона наразі такою є. Щоправда, не моя країна. США. Заокеанська мрія свободи і процвітання. Ну так принаймні думають усі тут. Візу мені на щастя відкрили, мабуть, посприяла «стабільність в 2000 грн» і довідка мого роботодавця, що збереже мені робоче місце. Для американців це аргумент, що тебе чекають в Україні.

А далі був квиток і літак. Прощання зі «стабільністю». Небо невідомості і перший політ. 

А далі був квиток і літак. Прощання зі «стабільністю». Небо невідомості і перший політ. 10 годин над океаном і 1000 думок у голові. І навіть в тій невагомо-невідомій перспективі незрозумілого подальшого, а, все ж, було відчуття свободи! Він зустрів стандартно. Як і всі ті мільйони, що щоденно перетирають його дороги своїми стопами. Нью Йорк. І, разом з тим, вразив. Бо не може не вразити! Хоч ми з ним і геть різні за темпераментами. Але він настільки інший від всього того, що я бачила і відчувала до цього, що просто неможливо залишитися до нього байдужим. І ти мчиш хайвеєм до нового життя, до нового житла пробуючи вмістити в голові всі ті безкрайні простори і гладкі дороги.

Поселилася я у подруги. Brooklyn. Зупинка метро 18 avenue. Про транспортну систему і лабіринти потягів, автобусів та вулиць ― пізніше. Отже, крім мене тут мешкало ще 7 дівчат. Здавалося б, який жах. І з іншого боку, щось в цьому є. Але Нью Йорк надто шалений, щоб дати можливість думати над усім цим. З перших же годин ти відсуваєш відчуття комфорту кудись подалі. Хоча і говорити про дискомфорт якось не дуже пасує…Тепло, чисто, все є…Ну то й що, що спиш на надувному матраці. Наче, не так вже й незручно… Та й вдома практично ніколи нікого нема. Але про це буде далі. Зустріли привітно. Українці. І всі плюс-мінус ― як ти. Я писатиму далі. Писатиму про все. Від початку. Бо так легше.

Відволічусь на хвилинку. Бо зараз дощ. І оце сьогодні я вперше за тиждень (ціла вічність за мірками Америки!) збираюся з думками, згрібаю їх докупи. Тут це не так легко зробити. Або ж я просто намагаюся проігнорувати своє лінивство. Думати. Бо, зазвичай думки тут набувають геть іншого характеру. Вони заповнюються похвилинним розкладом подій, обставин, людей, зливаючись воєдино і трансформуючись лише в одне «встигнути»!

Сьогодні перший мій повноцінний дощ у цьому чужо-своєму місті.

Перші осінні ностальгії. До речі, осінь тут досить довго не наважувалася вступити у свої права. У нас уже з першого вересня чути її обійми. Такі ще легкі, несміливі...А тут ні! Літо в розпалі! І ото лише тепер дощ!

І настрій відповідний.

Нью-Йорк...Його бачиш і ні водночас. Він несеться тобі назустріч, і, в той же час, безжально тебе минає. Бо ти для нього ніхто. І все ― водночас. Взагалі ― це достоту дивне місто. На першому місці ― твоя воля, твоє бажання, почування. І, в той же час, тебе ніхто на бачить і не чує, в зв’язку з множенням на мільйон тобі подібних. Ох… Стільки контрастів у самій собі. Стільки самосуперечень…За увесь час, відколи ноги мої торкнулися цієї землі, я вже, мабуть, тисячі разів змінювала думку про це божевільне місто, змінювала емоцію… Закоханість на ненависть. І навпаки…І я не знаю межі. Бо кожен день тут ― це чергове випробування себе.

Тут легко знайти себе і ще легше втратити.

Це місто ― не місто. Це окрема країна, котел, ступка, де перетираються між собою люди і культури. Тут легко знайти себе і ще легше втратити.

Тут, живучи в одній частині міста, можеш не мати уяви, що робиться в іншій.

Ніколи не кажіть, що ви знаєте Америку! А особливо, коли ви ще ніколи тут не були. Її не знають навіть ті, хто живе тут роками! А то й ті, хто тут народився і має даровані вже самим своїм народженням в цій країні демократії і свободи права.

Америку не можливо уявити! Її треба спізнати з цього боку океану, щоб бодай відсотків на 10 мати змогу сказати: «Я знаю, що це».

А наразі, я сиджу з газетою «Русская реклама» перед очима і проглядаю всі без винятку оголошення з роботою. Наступного разу я поясню, чому тримаю в руках за океаном російськомовну газету, і більш детально розповім про наступний етап американського буття ― працевлаштування.

А поки ― дощ…

ЧИТАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ: 

Як франківці шукають роботу в Америці

Нью-йоркська біржа праці для українок і спроба влаштуватися нянею

Перші 50 доларів, зароблені в Америці

Робота прибиральниці і вартість тижневого життя в Америці. Історія франківчанки