Як мешканці Станіслава сто років тому боролися зі зростанням цін

Мабуть, жодна інша проблема так не хвилює іванофранківців, як постійне зростання цін. Проте мало хто хоча б замислюється над тим, щоб якось боротися з дорожнечею. Що ж тут вдієш? – зітхаючи, думаємо ми. А от мешканці Станиславова початку ХХ ст. були переконані: з дорожнечею можна і потрібно боротися. Як же міська влада і жителі міста протидіяли зростанню цін?

«Дороге моє місто»

Для мешканців Станиславова рідне місто було дорогим не лише у сентиментальному, а й у суто прагматичному розумінні. Як стверджувала місцева преса, дорогим було все, а насамперед споживчі товари й продукти харчування. Це частково пояснювалося загальною економічною та податковою політикою Австро-Угорщини, до якої тоді належав Станиславів. Держава всіляко захищала права вітчизняних виробників і встановлювала високі ввізні мита на пшеницю, худобу, м'ясо, овочі, фрукти та іншу продукцію. Це грало на руку великим землевласникам та посередникам, що перепродували ці товари. Але закони економіки невмолимі: чим менша пропозиція товару на ринку, тим вищі ціни. Тож за благі наміри держави захищати місцевих виробників розплачувалися прості споживачі, а землевласники й торговці безкарно підвищували ціни. Державна підтримка вітчизняної промисловості, наприклад виробництва цукру, теж призводила до неконтрольованого росту цін на певні товари.

Але Станиславів виділявся навіть на фоні загального подорожчання у державі. В 1906 р. місцева преса повідомляла, що він належав до найдорожчих міст усієї імперії! На це було кілька причин. Овочі, молочні продукти та іншу сільськогосподарську продукцію до міста поставляли в основному лише жителі навколишніх сіл, які не могли повністю забезпечити потреби міста, що динамічно зростало. Торговці з інших повітів були нечастими гостями на станиславівських ринках. Та й місцеві селяни не завжди довозили свою продукцію до міста, інколи вони збували її численним перекупникам, які згодом перепродували ці товари за вищими цінами. В тодішньому Станиславові не було жодного великого магазину, де продавалися б овочі, рідко в яких крамницях можна було придбати свіжу молочну продукцію, тож практично не було конкуренції ринку. Така обмежена пропозиція при постійному зростанні попиту сприяла ще більшому подорожчанню.

Причиною дорожнечі була й банальна людська жадібність. Одним з найдорожчих продуктів харчування було м'ясо. В 1911 р. закупівельні ціни на худобу впали на 30-40%, але місцеві м’ясники навіть не подумали знизити ціни на м'ясо та ковбасну продукцію. В результаті м'ясо в Станиславові коштувало значно дорожче, ніж у Львові й навіть у Відні. Значно шляхетнішими були власники місцевих кав’ярень. В серпні 1905 р. власники місцевих кав’ярень «Уніон», «Едісон» і «Габсбург» через газету звернулися до громадськості з листом, що, на жаль, змушені підвищити ціни на деякі види кави, чаю та на гарячий шоколад. Проте ціни на решту напоїв залишалися без змін.

Влада і громада – проти дорожнечі

Не варто думати, що місцева влада сиділа, склавши руки, і мовчки дивилася на цю ситуацію. Було створено комітет, в чиї обов’язки входило вживати всіх можливих заходів для стабілізації цін. Голова комітету регулярно звітувався перед міською радою та бургомістром про результати своєї роботи. Так, в 1907 р. міська рада ухвалила нараховувати так звані «доплати проти дорожнечі» певним категоріям міських службовців. Поліцейським доплачували з міського бюджету 10% їхньої зарплати, комунальним працівникам, що прибирали в місті, – по 3 корони в місяць, поденним робітникам – по 20 галерів щоденно, а працівникам газової служби виділили по 250 корон матеріальної допомоги. В березні 1912 р. голова комітету пан Айзельт запропонував певні заходи для стабілізації цін на продукти харчування і житло. Зокрема пропонувалося побудувати в місті центральний торговий зал, до торгівлі в якому допускатимуться лише ті, хто погодиться продавати свій товар за цінами, регульованими комітетом. Важливим кроком вважали побудову нової цегельні від ґміни та всіляке сприяння товариствам, що будуватимуть у місті доступне житло. На той час в місті діяло кілька товариств, що займалися побудовою житла для певних груп населення, наприклад, залізнична спілка будівництва помешкань. Члени цих спілок сплачували внески і могли винаймати чи купувати на виплат помешкання у будинках, що належали спілці.
Магістрат отримав завдання подбати про налагодження продажу дешевої молочної продукції та випічки. Депутати схвалили також ідею подальшого розширення міської газовні, що допоможе знизити ціни на опалення. Наголошувалося на необхідності всіляко заохочувати виробників продавати свою продукцію безпосередньо кінцевим споживачам, уникаючи послуг посередників та перекупників. На жаль, не всі запропоновані заходи вдалося втілити в життя, адже незабаром почалася Перша світова війна.

Громадські й професійні організації міста часто ініціювали «збори проти дорожнечі», на яких обговорювали можливі заходи боротьби проти зростання цін. На одному з таких зібрань в 1911 р. було підготоване звернення до австрійського уряду та парламенту з вимогою дозволити ввіз до країни дешевого аргентинського м’яса.
В жовтні 1911 р. в місті відбулася велика демонстрація проти дорожнечі, в якій взяло участь близько п’яти тисяч осіб. Більшість демонстрантів складали робітники. Демонстранти спочатку організували збори, на яких ухвалили резолюцію, потім пройшлися вулицями міста, а біля пам’ятника Міцкевича влаштували мітинг. Поліція жодним чином не втручалася в цей захід.

Як боротися з дорожнечею? Корисні поради

Свій вклад у боротьбу з дорожнечею вносила й місцева преса. Вона не лише розміщувала аналітичні статті про причини подорожчання, а й давала корисні поради. Так, в 1911 р. газетярі цілком слушно рекомендували з метою економії обмежити вживання горілки, пива та інших алкогольних напоїв, відмовитися від паління, харчуватися вдома, а не в ресторанах і кафе, старанно контролювати свої витрати. Були й публікації, які могли викликати лише іронічну посмішку. В 1905 р. «Кур’єр станиславівський» переконував мешканців міста, що вони їли забагато м’яса, а це, мовляв, не лише дорого, а й дуже шкідливо. В 1912 р. газета пішла ще далі й надрукувала статтю з красномовною назвою «Забагато їмо». Як стверджував автор публікації, «сучасна людність, цілком очевидно, їсть забагато. Фізіологи дивуються тому, як мало поживи часом потрібно людському організму. Китайцю на день вистачає жмені рису. Арабові – кільканадцять фініків і кварта води. Японець їсть трохи риби і овочів. Північні італійці, каменярі й мулярі, що тяжко працюють на будовах, вдовольняються тарілкою макаронів і цибулею. Забагато їмо. Це найперша причина дорожнечі».
Преса також засуджувала традиційну галицьку любов до кав’ярень і ресторацій. Мовляв, усі скаржаться на дорожнечу, а в цих закладах завжди повно відвідувачів. Галичани, на думку газетярів, – «голі, але гонорові», нерозважні у грошових справах і надто люблять святкування. Одна з найпопулярніших галицьких приказок того часу – «хоч застав, а постав», тобто «хоч влізь у борги, але влаштуй гостину». Така поведінка аж ніяк не сприяє економії, – наголошувала преса.

Дорожнеча сто років тому і тепер

А все ж цікаво, хто більше страждав від дорожнечі – мешканці старого Станиславова чи сучасного Івано-Франківська? На початку ХХ ст. середня станиславівська родина витрачала майже половину своїх доходів на харчування і, за словами місцевої преси, така ситуація була катастрофічною. За результатами соціологічних опитувань, середній українець у наш час витрачає на їжу 56, 8% своїх доходів, отже, навіть трохи більше половини. Середня зарплата в Станиславові початку ХХ ст. складала приблизно 100 корон у місяць. Фунт яловичини (близько півкілограма) у 1905 р. коштував 56 галерів, причому така ціна вважалася надзвичайно високою й викликала праведний гнів. На зарплату 100 корон тоді можна було придбати близько 89 кг. яловичини. Станом на серпень 2015 р. середня зарплата в Івано-Франківську становила 3169 грн., а кілограм яловичини тоді вартував у середньому 82, 90 грн. Отже, в 2015 р. іванофранківець на середню зарплату міг придбати трохи більше 38 кг яловичини. Таким чином, дорожнеча в сучасному Івано-Франківську не йде ні в яке порівняння з тією, проти якої так ревно боролися жителі Станиславова. Цікаво, як би відреагувала на неї тодішня преса? Мабуть, назвала би тотальним «кінцем світу».