Якою була вулиця Пелеша у старому місті?

Вперше перекладені українською спогади відомого польського публіциста й журналіста Тадеуша Ольшанського про його рідний Станиславів (із книги "Креси Кресів", 2008).

Вулиця Пелеша (нині Гнатюка – ред.) є, але її нема. Як і Станиславова.

Є, бо збереглися всі будиночки і кам’янички з довоєнних років, увесь старий Станиславів, от тільки в значно гіршому стані. Ліворуч, якщо іти від вулиці Камінського (нині Франка – ред.), вздовж хідника тягнувся ряд одноповерхових будиночків, дбайливо побілених, з фіраночками й заслінками на вікнах, щоб ніхто не заглядав. За кожним із цих будиночків був садочок із грядками квітів, кущами аґрусу і порічок. Сьогодні на цих вікнах з дерев’яними рамами, що розсипаються, немає фіранок і видніються на підвіконнях слойки з квашеними огірками або дзбани з квасним молоком. А замість садочків – хащі.

По правій стороні вулиці Пелеша тягнулися кількаповерхові кам’янички. Красиві, з балконами, збудовані в сецесійному стилі колись перед Першою світовою війною. На їхніх задвірках були вже не садочки, а подвір’я. Сьогодні ці кам’яниці майже розсипаються, бо їх, мабуть, ніколи не ремонтували. Але вулиці Пелеша вже нема тому, що вона розсипається від старості, і тому, що сьогодні ця вулиця називається інакше – Гнатюка.

Юліан Пелеш мав маму польку, але був русином. У цьому дусі його виховав батько, який був дияконом у селі Смерековець коло Горлиць на Лемківщині, і скерував сина на духовну дорогу. Юліан Пелеш став чудовим ученим священиком греко-католицького обряду і все життя присвятив обороні уніатської Церкви, яка шукає порозуміння між католиками і православними, тобто поляками і русинами. Нас, поляків, він застерігав від антирусинського ставлення, своїх побратимів – від антиполонізму. Гімназію він закінчив у Перемишлі, а теологічний факультет – у Відні, де дійшов до професури і посади ректора Духовної семінарії греко-католицького обряду. У 1884 р., у віці якихось 42 років, він став першим біскупом уніатської Церкви в станиславівській дієцезії. Професор цісарсько-королівської гімназії в Станиславові, Алоїз Шарловський у своїй монографії «Станиславів», виданій у 1887 році, написав, що «пам’ятною в історії Станиславова залишиться інавгурація першого біскупа, д-ра Юліана Пелеша, яка відбулася 10 січня 1886 року.

Тож очевидно, що після вторгнення совітів до Станиславова таблички з назвою Пелеша відразу ж збили, але є щось незвичне в тому, що в Івано-Франківську старші мешканці донині пам’ятають, що Гнатюка була колись вулицею їхнього біскупа – Пелеша. Для мене ця вулиця назавжди залишиться Пелеша, бо саме там, у двоповерховій кам’яниці номер 15, я народився 28 серпня 1929 року. Моя мама мала тоді 31 рік, батько – 51! І я був їхньою першою, а зрештою єдиною дитиною.

У помешканні на Пелеша я провів раннє дитинство, з цієї вулиці мене відпроваджували до школи, тож її добре пам’ятаю. Будинок був двоповерховий, з гарним сецесійним балконом. Ми займали весь другий поверх – чотири кімнати в амфіладі, з кахельними печами. Я обожнював відчиняти всі двері і гасати з дітьми, які приходили до мене гратися. І так, звісно, не годилося, бо я мав свою кімнату з кубиками, олов’яними солдатиками, і ми мали гратися там, а не чинити рейвах у всьому помешканні. Мама Катінка злилася, але не вміла так різко, як Андзя, яка просто прокручувала ключі в дверях і з докором казала: «Бо пані докторова все дозволяє, а я знову буду змушена пастувати підлоги!»

Чотири кімнати – це не все, бо крім величезної кухні, а також ванної кімнати, була окрема частина – почекальня для пацієнтів і приймальний кабінет, з окремим входом зі сходової клітки. Там батько приймав пацієнтів. Згідно з вивішеною біля брами білою табличкою:

д-р терапевт

ТАДУЕШ ОЛЬШАНСЬКИЙ

приймає з 3-6 після об.

Цю табличку, щоразу як ми переїжджали, старанно відкручували і розміщували на новому місці. Двічі на тиждень батько безкоштовно приймав бідноту, цього на табличці не вказано, але це всім було відомо… Ці безкоштовні прийоми принесли батьку популярність, багато людей кланялося йому на вулиці.

Він був соціалістом, і припускаю, що в сплачував якийсь рахунок із років молодості, коли як студентові йому було непереливки. Він знав, що таке злидні, і цінував допомогу. Він часто і з гумором згадував свої студентські роки у львівській бурсі. Одну з тих історій я добре запам’ятав. Коли йому і друзям по медицині ледве вистачало на буханку хліба, вони кроїли його на пів, виїдали м’якуш і йшли на базар до баб, які продавали сметану просто з великих дзбанів. Вторговували кварту і просили влити до вичиненого хліба, а потім, коли з’ясовувалося, що їм не вистачає ще кількох крейцерів, виливали назад сметану з хліба, але ж залишався жир, і це було пресмачно! Однак їм це вдавалося недовго, бо незабаром перекупки здогадалися і на всіх торговицях виганяли студентів з вичиненими буханками.

Ніколи я не дізнався, що сталося з маєтком Ольшанських у Купчинцях під Тернополем, де мій батько в 1878 році народився і де при хрещенні отримав аж три імені: Тадеуш Циряк Валенти. Двох останніх він взагалі не вживав, але вони фігурували у всіх його дипломах, документах і, що найважливіше, – в генеалогічному дереві роду Ольшанських герба Ястшембєц… Цей родовід батько мені багато разів показував і страшенно ним пишався. Рід виводився з села Ольшаніца на Мазовшу і в ХVIII ст. розділився на дві лінії – підляську і волинську, до котрої ми й належали.

Однак зі всього цього шляхетства, а також маєтку в Купчинцях моєму батьку перепало небагато, бо рано осиротілий, випханий мачухою в гімназію ім.Францішка Юзефа у Львові, він вже там залишився і в скромних умовах від 1896 року почав вивчати медицину в Університеті Яна Казімєжа. Певно, досить довго навчався, бо спершу підпрацьовував медбратом, а потім асистентом на всіх відділеннях Університетської клініки – від інтернатури до хірургії. Завдяки цьому після 11 років навчання, в 1907 році, він став лікарем-терапевтом. Захистив магістерку з філософії і взявся за астрономію. Якби не Перша світова війна, він би навчався безкінечно. У 1915 році його мобілізували, і як батальйонний лікар ц-к армії в ранзі поручника він потрапив на італійський фронт. І, про що знов охоче і смачно оповідав, у польовому шпиталі під час боїв над Падом він оперував з ранку до ночі. Бо хоч то були позиційні бої, італійці зі своїх гармат влучили у скелі за окопами, уламки яких, наче голки, впивалися в плечі солдатам, переважно хорватам і словенцям, бо саме ці полки Франц Йозеф скерував проти італійців. А оскільки не завжди вистачало ефіру на наркоз, ранених поїли спиртом, і вони, коли їм витягували скельні скалки, вили від болю і страшенно кляли. Тут мій батько перфектно вивчив усі хорватські прокляття, і коли часом лютився, пускав слівця цією мовою. Батька швидко підвищили, спершу на полкового лікаря, а потім уже в ранзі майора на головного лікаря шпиталю в місті Ціллі в Стирії, тобто в тилу, бо різні епідемії, включно з холерою, почали спричиняти більші втрати, ніж бої на фронті.

Не знаю і ніколи не дізнаюся, як з цієї Стирії після закінчення світової війни і розпаду Австро-Угорської монархії доктор Ольшанський потрапив у рідні землі, спершу до Тлумача, потім до Станиславова, Бережан і знову до Станиславова, як лікар уже в польському війську. У червні 1919 року в рангу поручника він командував військовим шпиталем у Тлумачі. А вже через два місяці він керує військовим шпиталем у Станиславові. Йому майже відразу доручають організувати військовий шпиталь у Бережанах. У черговій війні з більшовиками загони кінної армії Будьоного оминають Бережани, і батько аж до кінця війни і мобілізації в 1921 році залишиться в цьому місті. Напевно, він і в цих війнах відзначився, бо саме йому запропонували посаду повітового лікаря, мало того, лікаря, який мав організувати цивільну службу здоров’я в Станиславові. Він вів веселе кавалерське життя до миті, коли дружина його щирого приятеля, теж лікаря, доктора Еразма Немчевського, запросила до Станиславова свою найближчу приятельку Катажину Сіменфалви…

Еразм Нємчевські під час війни був лікарем у Польських легіонах. Коли австрійці в 1917 році передали польські формування під німецьке командування, як і більшість легіоністів, він відмовив присягати на вірність німецькому цісареві і був інтернований, але не в Беніамінові чи Щипьорнє, а на території угорського королівства в Мараморошігет (сьогодні в Румунії). Під кінець війни, коли монархія почала розпадатися, легіоністи були звільнені. Вони поверталися, але дорогою затримувалися в угорських домах, де їх щиро приймали, годували і забезпечували на подальшу подорож. Доктор Нємчевські абсолютно випадково потрапив до дому родини Хезсерів в місті Нагишоллос (сьогодні Виноградів на закарпатській Україні) і там зустрів свою майбутню дружину.

Моя мама – Катінка – походила зі специфічної родини угорських колонізаторів. Коли після 18 років великої народної жалоби, пов’язаної з поразкою Весни народів в 1849 році, з перекресленням мрій про незалежність і розстрілом австрійцями першого прем’єра вільних угорців, мадяри пішли врешті на договір з Габсбургами, з тим самим молодим цісарем Францом Йозефом, котрий їх страшенно гнобив, почали шукати тоді зміцнення на окраїнах свого королівства. Особливо на занедбаних цивілізаційно просторах Закарпаття, яке заселяли здебільшого румуни, русини, гуцули, цигани. Угорський автономний уряд у Будапешті вислав у ті краї енергійних молодих людей зі шляхетських родин, в яких після поразки повстання австрійці конфіскували маєтки. Вони надали їм землю саме в Карпатах. Вони були колонізаторами, але й несли каганець освіти. Одним із них був Шаболцс Сіменфалви. Він потрапив у село Наги Тарна (сьогодні Тарна Маре в Румунії), неподалік Тиси. Отримав землю і кредити. Збудував школу і пошту, був війтом… Він мав шестеро дітей – трьох синів і три доньки – яких вивчав у найліпших школах. Моя мама мала бути вчителькою, закінчила вчительську семінарію, але стала врешті панею докторовою. Коли вона приїхала до Станиславова, перфектно розмовляла німецькою і незле французькою, цього їй вистачало, аби вільно почуватися в польському товаристві. Паспорт вона мала румунський, але приїхала з Чехословаччини, бо мешкала у свого брата Арпада…

Коли мій батько винаймав і упорядковував помешкання на вулиці Пелеша в Станиславові, аби гідно вступити в подружнє життя, дядько Арпад, який після смерті батьків став головою родини, приготував весілля, бо так було заведено в ті роки. Ця важлива подія 29 квітня 1926 року була задокументована в двох актах. Цивільний акт укладання шлюбу, «Svedectvo o uzavreti snatku», записаний на бланку двома мовами: чеською і писаною кирилицею русинською. Костельна метрика натомість аж трьома мовами: латинською, чеською і угорською. З такими паперами, а також румунським паспортом мама переїхала на Пелеша. Це була наша перша оселя. Потім ми переїжджали аж тричі…