Капелан з Івано-Франківська: російські снайпери найбільше полюють на офіцерів і священиків

Змінити священицьку ризу на капеланську форму священик Української греко-католицької церкви Віталій Кузьмин вирішив ще тоді, коли почалася анексія Криму. Однак певні проблеми зі здоров’ям і відсутність необхідної для такого серйозного кроку підготовки змусили отця Віталія відкласти реалізацію задуму. Та від свого наміру священик з Івано-Франківська не відступився…

Щоправда, капеланом він поїхав не до Криму, а вже на палаючий від війни Донбас. У грудні 2014-го отець Віталій опинився неподалік від міста Лисичанськ, що на Луганщині, де провів рівно місяць з бійцями 24 бригади – тоді там саме точилися запеклі бої. Друга його 40-денна ротація відбулася в жовтні-листопаді 2015 року. Цього разу – під Попасною. Щоправда, вона виявилася значно спокійнішою від першої – в цьому районі ще сяк-так дотримувалися оголошеного в Мінську режиму припинення вогню.
Про те, чому вирішив проміняти спокійне служіння Богові в мирному Прикарпатті на жахіття війни, навіщо потрібні на фронті капелани і чи є серед війни і смерті місце чудесам, отець Віталій розповів "Обозревателю".

Священик має бути зі своїм народом

Чому поїхав, питаєте? Це єдине, що я можу зробити для своєї держави. Хтось їде за Батьківщину воювати. А священик не може брати зброї до рук. Але він має бути там, де його народ. Народ, що воює. Народ, що страждає.
Думаю, якусь роль в моєму рішенні зіграло і те, що в мене обидва батьки були військовими.
Ну, і найважливіше – військові нині є найактуальнішою темою для всіх нас, українців. І ними треба опікуватися. А священик – це лікар для душі. Через священиків Господь лікує душі. А душі наших хлопців там, на сході, дуже-дуже хворі… Люди постійно знаходяться в стресових ситуаціях. І більшість з хлопців – принаймні, тих, що були в зоні АТО в 2014-му – не професійні військові. Люди, які давно забули армію, а потім були нагло вирвані з мирного життя… У них є дуже серйозні психологічні травми. І священик там, на війні, дуже потрібен. Недарма ж там, на сході, російські снайпери найбільше полюють саме на офіцерів і священиків.

Лише ми самі вирішуємо, їхати на війну чи ні, коли і куди їхати

У капеланів також є таке поняття, як ротації. Щоправда, у нас вони не настільки внормовані, як у військових. Хоча певні неписані правила таки існують. Наприклад, пробув в АТО 40 днів – і мусиш відпочити якийсь час. Хоча багато хто цього правила не дотримується. Один мій знайомий священик пробув на війні півроку, потім повернувся додому – а за кілька тижнів знову поїхав на Донбас.
Вся справа в тому, що священики там дуже потрібні. І хоч у Києві, в департаменті, нам і радять відпочивати – вони не можуть заперечувати, якщо священик знову хоче їхати. Єдине, що від нас мало залежить – це вибір місця, куди саме. В Київ, в капеланський центр стікається вся інформація щодо того, в яких частинах є потреба в капеланах. Інколи це співпадає з нашими побажаннями, інколи – ні. Але лише ми самі вирішуємо для себе, їхати чи не їхати, коли їхати і на скільки.
На Донбасі я був двічі. Вперше – під Лисичанськом, з 29 листопада по 28 грудня 2014 року. Тоді вже було підписане перше перемир’я в Мінську. Але воно майже не діяло. Там були серйозні бої. Як каже зараз молодь – жесть була трохи. І обстріли, і бої, і диверсійні групи...
Другий раз, у жовтні-листопаді 2015-го був в районі міста Попасна. Там було трошки спокійніше. Трохи обстрілювати почали вже під кінець моєї ротації. Хоча цей умовний спокій породив проблеми іншого роду – пияцтво серед військових. Коли йдуть бої, обстріли постійні – солдати бояться за свої життя і тому менше п’ють. Менше роблять усіляких дурниць. Коли ж спокійно, страх за життя притлумлюється. Ті військові, серед яких я опинився в другу ротацію, тоді ще не знали серйозних боїв чи обстрілів. Тому деколи дозволяли собі зайвого.

Дружина до останнього думала, що я поїхав в харківський госпіталь

Коли я сказав вдома, що збираюсь їхати капеланом на схід – і мама, і дружина нормально зреагували. Зрозуміло, що розлука – це завжди неприємно. Але моя дружина розуміє моє священство. Що я маю бути там, де я потрібен.
Хоча не певен, що реакція була б такою ж спокійною, якби вони від початку знали, куди саме я їду. Бо і мама, і дружина майже до кінця моєї першої ротації думали, що я в Харкові, у госпіталі. Я вимушено сказав неправду – як кажуть у нас в церкві, заради святого спокою…
Про те, де я насправді, дружина дізналась випадково: почула в телефонній трубці, як нас почали обстрілювати, як розривалися міни…
Але в другу ротацію вона реагувала спокійніше. Бо знала, що перемир`я, що обстріли бувають значно рідше…

Найважче на війні – обстріли і сповіді хлопців

Не можу сказати, що бачив чи пережив щось, що аж надміру мене б шокувало. Звісно, для будь-якої людини, навіть для військового, який відслужив вже рік і потрапив в бойові умови, це стало би шоком. Але мої батьки були військовими. Я змалку цікавився військовою тематикою. Люблю військову техніку, хоча, можливо, священикові це і не пристало. Тож психологічно я був десь готовий до того, що побачу.
Хоча до 2014-го я і помислити не міг, що колись потраплю на війну. Що доведеться потрапляти під обстріли. Що буду колись бійцеві, якому відірвало ногу, руками затискати рану, щоб зашити… Звісно, підготуватися до такого складно. Це шок для психіки.
Бувало страшно. Особливо в першу ротацію, коли були сильні обстріли. Вони лякали мене найбільше.
В другу ротацію обстрілів не було. Тоді страх у мене викликали поїздки в сіру зону – територію між російськими військами і нашими. Інколи доводилось туди ходити, сповідати наших хлопців. Походи в сіру зону були страшні тим, що ти знаєш, що там на таких, як ти, полюють снайпери, що там з тобою може трапитися що завгодно. Однак, якби мене запитали, що страшніше, я би однозначно відповів: мінометні обстріли. Коли потрапляли в бої – ось тоді було найважче.

А ще… Ще важко було сповідати хлопців. Це завжди важко. Хлопці приходили на сповідь, на розмови з психологічними травмами. Хтось пережив серйозні бої. Комусь довелося вбивати. І це важко. Бо на священика також іде певне психологічне навантаження. Ти ж маєш не тільки вислухати, а й знайти слова розради, втішити її, повернути мир в її душу…
Сповідь на війні дуже відрізняється від звичайної сповіді. Одна справа – сповідати побожну бабусю, яка багато молиться, часто ходить до церкви і в принципі не має де грішити. Чи молодого хлопця, який хоч до церкви ходить рідко, але серйозних гріхів не має. І зовсім інше – сповідати снайпера, який сам не пам’ятає, скільки вбив людей. Не рахував просто… Він приходить і перше – не сповідається, а плаче. Ридає, як дитина. І лиш виплакавшись, починає говорити…
Плюс церкви і плюс релігії в тому, що той самий психолог чи психіатр зараз, коли хлопці ще там, нічим не може їм допомогти. А ми можемо. Бо ми за них молимось. А молитва - то є велетенська сила.
Ну і, крім того, ми до них їздимо. Дуже мало є психологів чи психіатрів, які їдуть на схід, до хлопців. А ми їдемо. І допомагаємо.

На гражданку хлопці повертаються, пройшовши пекло

Всіх, кого бачив, кого зустрічав на фронті – всіх дуже люблю. Є такі, кого люблю і шкодую, бо багато п`ють хлопці. Хочеться за них молитися. Хтось горілкою знімає стрес. Хтось виправдовується, що так знімає стрес. Спілкуєшся з ним, дивишся йому у вічі, коли він тверезий – питаєш: ти пережив щось дуже важке? "Та ні, - каже, - нічого такого не пережив"… То чого ж ти п`єш? "Знімаю стрес". Від чого?..
Та я нікого не засуджую ніколи. Я розумію – є хлопці, які на гражданку повертаються з пекла. І вони просто тижні зо два п`ють по чорному. А потім виходять з того стану – і все. Йдуть на роботу, живуть нормальним життям.
А ті, хто пройшов крізь пекло, є. Їх дуже багато. Один з моїх парафіян лишив сім`ю, пішов на фронт – і потрапив в Дебальцево. Був там поранений. Але справився. Не спився. Працює у власному кафе.
Тож все залежить від бажання повернутися до мирного життя. Відпустити війну. І від стимулу.

Але проблеми уже є. З моєї парафії війну пройшло 35 прихожан. 8 ще й досі на фронті. Дуже багато з тих, хто повернувся п’ють. У багатьох є сімейні проблеми, причиною яких стала, власне, війна. Один уже вішатись хотів двічі. З петлі виймали.
Найстрашніше – що не всім можу допомогти. До декого просто не можу достукатися. Моя справа – спонукати людину хотіти вилікувати свою душу. Але є ті, хто ні мене, ні Бога до себе не допускають.
А скільки їх таких – зламаних тим, що довелося пережити, травмованих війною, ще буде вертатися? Зараз на сході знову загострення. Ми мало про них чуємо. Але то добре. Це є гібридна війна і багато не треба про то говорити. Але бої йдуть. І хлопці, які зараз там зупиняють ворога, повертатимуться додому. Тож проблеми є і будуть.

Про чудеса на війні

Чистих чудес ні не бачив… Хоча це, певно, залежить від того, що саме вважати чудом.
Для мене, наприклад, чудом щоразу стають навернення там людей до Бога. Надзвичайно сильні. Тут таких немає. Запам’ятався мені боєць, який прийшов до сповіді. Я його посповідав і вже почав читати над ним розрішальну молитву. І тут у нього груди розпрямляються, він глибоко так зітхає – і каже: отче, я такого ніколи в житті не переживав, мені реально стало легше, направду… У нього навіть очі змінилися. Я такого раніше не бачив… Дехто каже, що то сталося, бо людина виговорился. Але ні – він змінився, коли я прочитав над ним молитву, яка розрішає від гріхів. Навіть для мене це був певний шок…
Правдиве чудо - коли снайпер, який застрелив вже зо три десятки сепарів і якому це висить на совісті, бо життя кожної людини – священне – приходить до сповіді і виплакує це все, виливає, видирає з серця всю ту гидоту гріха, смерті, чорноти…

Або інший випадок… Знав я в першу свою ротацію одного санінструктора, який завжди казав, що в Бога не вірить. Більшість часу він проводив в штабі, трохи в тилу. Але зрідка йому доводилось возити медикаменти хлопцям на передову.
І от якось поїхав він. Коли повернувся – прибіг до мене і питається: коли в тебе служба? "А тобі нащо?", - запитую. А він показує на небо – і каже: напевне, там таки хтось є…
Виявляється, він в 4 км від фронту потрапив під мінометний обстріл. Туди взагалі-то рідко долітає. А цього разу долетіло… Міна впала просто біля машини. І він каже – в ті долі секунди в нього в голові не все життя пролетіло, а лиш одна думка: Господи, якщо ти є - врятуй мене. І пригнувся. Осколки прошили бокове скло і дверку, але його не зачепили. Тепер він переконаний: тоді його врятував Бог…
Ось такі маленькі, але чудеса.

Священик не може вбивати. Він мусить бути миротворцем

Священикові, який вирішив стати капеланом, доводиться перелаштовуватися з двох сторін.
Перше – пасторально. Ти мусиш готувати себе до специфіки духовних розмов, сповідей, служіння військовим. Ти мусиш готувати себе до того, що тобі сповідатимуться у тяжких гріхах, у вбивствах значно частіше, ніж у цивільному житті.
З іншого боку, обов’язково готувати себе і фізично. Війна – це і певні побутові негаразди, на які слід себе налаштовувати.
А ще війна – це ризик. Священик теж може опинитися у вкрай стресових умовах. Капелан не повинен бути на передовій, але інколи він може опинитися в епіцентрі бою, в оточенні. Йому може знадобитися надавати допомогу пораненим. Тому я надзвичайно вдячний нашим друзям-волонтерам, які збирали нас, військових капеланів, у Києві і вчили тактичної медицини.
Тож капелан має вміти деколи себе повести не тільки як священик, а й як військовий. Тому він має знати багато таких речей, які знають вояки.
Єдине, чого священнослужитель не повинен робити ні в якому разі – це брати зброю до рук. Вбивати.

Ніхто з нас не був готовий до війни. І церква (маю на увазі людський фактор) теж виявилась не зовсім готовою до бойових умов. Серед священиків точаться дискусії стосовно заборони брати зброю.
Ось уявіть ситуацію, що священик опинився в епіцентрі бою. Поряд з ним поранений солдат, який не може відстрілюватися. Є зброя. І є сепаратисти, які вб`ють і пораненого бійця, і самого священика.
Що робити? Стріляти чи не стріляти? Є страх не стільки за себе, скільки за того пораненого. Мова йде не про те, щоб врятуватися самому, а про те, щоб врятувати безпомічну людину…
Ось тут думки і розділилися. Одні кажуть – стріляти. Інші – в жодному разі не натискати на спусковий гачок. Треті переконані: опинившись в такій ситуації, ти не будеш думати, ти все-одно вистрелиш, бо це миттєва реакція, це – інстинкт самозбереження. Є й ті, хто каже, що священик має бути готовим до всього. Навіть до мученицької смерті. А про пораненого бійця Бог подбає…
Особисто я думаю, що навіть якщо священик в кінці вистрелить – то спершу він прикладе всі зусилля, по-перше, аби взагалі не стріляти, по-друге, якщо стріляти – то, наприклад, по ногам, щоб знешкодити, але не вбити.

Якщо священик позбавив когось життя – втрачається сенс його священства. Священик мусить бути миротворцем. Ось в цьому вся справа.

Про повернення на війну

Чи хочу поїхати знову? Так, звичайно. Лишається в мені ще елемент якоїсь романтики патріотичної, якої не вбили ті страшні і небезпечні моменти, які довелось пережити. Хоча не на цьому має будуватися бажання повернутися на фронт. Більшою мірою я хочу туди знову поїхати, бо знаю, що потрібен там. Капеланів, скільки б їх не було, на війні завжди не вистачає.
Але справа в тому, що я священик ще молодий. І сім’янин також молодий. Просто пізно одружився. Ми з дружиною прожили 6 років. І у нас ще немає дітей. Тому вона поставила мені умову: я вагітнію – і одразу їдь, куди хочеш.
Якщо ж говорити про те, як мене змінила війна – думаю, більше в позитивному сенсі. Я ще більше побачив, що моє священство працює. Що моє священство потрібне. Що воно змінює світ.
Я повірив ще більше, ніж до того вірив!
Сповіді хлопців на фронті змінили те, як я навчаю людей сповідатися чи духовно боротися в цивільному житті.
Перший час після повернення з першої ротації мені деякий час снилася війна. Снилися обстріли. Снилися ті стресові ситуації, в які довелося потрапляти. Але гадаю, на моїх близьких це не позначилось.

Просто були сни. І якийсь час дуже сильна реакція на гучні звуки. Пам’ятаю, коли тільки приїхав з першої ротації і ми святкували з родиною Новий рік – у місті почали запускати салюти. Після першого ж залпу я присів, ледь не заліз під стіл. Дружина у шоці, питає: що з тобою? А це була чисто автоматична реакція. Бо під час обстрілу там ти одразу присідаєш і біжиш в бліндаж. Реакція організму…
А коли їхав у поїзді з Лисичанська на Київ – приліг на полицю, прямо так, не застеливши, у військовій формі – і задрімав. Аж тут підійшли співробітники дорожньої поліції і легенько так за плече турсонули, аби розбудити. А мені якраз обстріл снився. Я різко зірвався на ноги – а вони, шоковані, питають: що сталося? Нічого, - кажу, - просто сон приснився…
А в решті - все нормально. Ми потім з психологом працювали. Військові капелани франківські. Крім того, кожна літургія, сповідь, молитва – вони все те загладжують. Зовні, психологічно чи психічно - я б не сказав, що дуже змінило. Але змінило багато в духовному житті, в священстві…