Франківчанка розповіла, як працювала нянею в Америці

Читайте всі історії з "Щоденника "вимушеного" емігранта"

В Нью-Йорку вже осінь. Ще несправжня. Ще лише календарна. Спека тримається все така ж. Поволі, дуже поволі з’являються її перші ознаки. Поволі…Таке дивне тут слово. Хіба до осені його тут і можна застосувати. До тієї, що вже пахне своїм нагадуванням. Та й то, мабуть, з’являються, радше, не ознаки, а таке собі внутрішнє передчуття.

Цього тижня Ольга (мати трирічної дівчинки Емми) дзвонила мені мало не щодня. Після першої нашої зустрічі (якраз на моє день народження, коли я кілька годин бігала за малою парком) думала більше не зателефонує. Надто вже дитина вередувала і не сприймала нікого, окрім мами. А мама, замість того, щоб привчати дитину ще до когось, окрім себе (я для дитини була першою нянею), ще більше заохочувала до істерик, потураючи найменшим забаганкам.

Читайте також: Як франківці шукають роботу в Америці

Та, оскільки, вибір роботи у мене був невеликим, на першу ж смс із запрошенням прийти, я відповідала позитивно, ще від самого початку розуміючи, що «веселе життя» мені гарантоване. Але, що ж, знала на що і куди їхала.

Бебісіттерство моє виглядало як «няня за викликом», хоч і від самого початку я наголошувала, що шукаю роботу постійну і стабільну. Але що більше ходила до цієї сім’ї, то більше розуміла, що «стабільність» - це поняття з нею несумісне. Тут діяли якісь свої особисті правила, точніше, мабуть, повна їх відсутність. Безперервний хаос – в квартирі, поведінці батьків і вихованні дитини. Це, мабуть, той приклад, коли надмірне бажання прихилити до дитини «золоті гори» повертається зворотнім ефектом. Емма в свої три роки слова «ні» не усвідомлювала. Я десь можу зрозуміти намагання батьків дати дитині найкраще, і бути прихильним до її бажань. Але виховання, мені завжди здавалося процесом, де любов полягає також і в обмеженнях. В наданні дитині можливості розрізняти, що є добре і що погане і обирати те, що є правильним. А для цього, часом десь треба і проявити стриманість до істерик, викликаних словосполученням «не можна». У випадку Емми, такого не існувало. Їй було можна все. В результаті, найменша заборона викликала у дитини щось на зразок нервового зриву. Без перебільшення.

Перші 50 доларів, зароблені в Америці

Емма в свої три роки слова «ні» не усвідомлювала. 

Минув тиждень після мого першого візиту в цю сім’ю. І от сьогодні ввечері знову отримую смс. Кличуть на завтра зранку. Що таке «зранку» в розумінні Нью-Йорку? На сьому ранку треба бути на місці, а, отже, враховуючи мою бруклінську локацію, вийти потрібно за півтори години (це час на дорогу), і, відповідно, ще раніше прокинутися.

П’ята ранку. Безжально гудять (хоча, це ще слабо сказано, вони вселяють відчуття кінця світу) пожежні машини. Збираюся на ходу, доїдаючи вівсянку. Найоптимальніший за швидкістю сніданок тут, який вдома я взагалі не вважала їжею. Допиваю каву і вилітаю назустріч світанку. Небо ще ледь починає сіріти. В останню мить згадую вкинути в сумку якийсь светрик – в метро працює кондиціонер і він просто шалено контрастує зі спекою «на поверхні». Досі не можу звикнути! Ох вже ця нью-йоркська контрастність у всьому! Вагон то порожніє, то наповнюється на моєму шляху. Такі різні люди, з такими різними настроями…Людське море емоцій. 42 Street. Times square. Моя. Вилітаю на один з виходів і шукаю очима потрібний напрямок, хоч вже і була за цією адресою двічі. В який бік не поверни голову – усюди блимає велетенська реклама і безперервно «носяться» людські потоки вздовж однаково неохопних поглядом хмарочосів. Вирішую іти в першому ліпшому напрямку на виході з метро. Нема особливо коли думати і вирішувати. Пройшовши хвилин п’ять (хоч, мабуть, доречніше, буде сказати, пробігши) розумію, що іду не туди. Повертаюся до «вихідного пункту» і, рушаючи в протилежному напрямку, так до кінця і не розумію, чи він вірний. Адже є ще як мінімум два варіанти, враховуючи чітке геометричне планування вулиць. Ні, таки вірно.

Нью-йоркська біржа праці для українок і спроба влаштуватися нянею

А час стікає крізь пальці. Ніг. І, наче на зло, світлофори. Один за одним! 30-29-28…1 – руш! Пройдеш кілька метрів і знову те саме! Наче, біг з перешкодами. Машинально вітаюся з швейцаром велетенського будинку, де мешкає «моя сім’я», 44-й поверх, встигла! Ольга відкриває і пошепки вітається. Мала з чоловіком ще сплять. Їй на навчання. В коледж. Перший день. Тому й потрібна була няня. В голові думки з не дуже добрим передчуттям – на мене хочуть лишити дівчинку, з якою я бачилися лише раз? Дівчинку, яка абсолютно не пристосована до чужих людей, адже при найменшій істериці мати потурає усім забаганкам? Як виявилося згодом передчуття таки не підвели. Ольга пропонує каву, відмовляюся. «Ну, вы сегодня побудете с Эммочкой и нашим папой, постарайтесь, чтоб она его не отвлекала». Цікаве формулювання завдання. Враховуючи масштаби їхньої однокімнатної квартири, де гостьова кімната водночас і дитяча і кухня і «папін» робочий кабінет. Ну що ж. Хіба в мене є вихід? Зачиняю за Ольгою двері і лишаюся сама в кімнаті. В сусідній спальні сплять Еммочка з батьком афро-американцем. Коли прокидаються - незрозуміло. Думаю, точно не о сьомій ранку. Для чого мене покликали саме в цей час, незрозуміло тим більше. Сиджу. Чекаю. Я не в Україні. Платять погодинно.

Дівчинку, яка абсолютно не пристосована до чужих людей, адже при найменшій істериці мати потурає усім забаганкам? 

Десь через півгодини прокидається батько сімейства. Вітається і робить свої звичні справи. Почуваюся трохи дискомфортно. Як у якомусь телевізійному шоу. Де події відбуваються в режимі реального часу, а ти – спостерігач зсередини. Ще через хвилин 15 криками «мама» прокидається дівчинка. Шоу починається. Боса і сонна, шпортаючись заходить до кімнати, безперервно гукаючи маму. Хвилин через п’ять починає розуміти, що мами немає. Спокійно дивитися на це неможливо. В голові все ті ж суперечливі питання. Це ті самі батьки? Що потурають дівчинці в найменшій її забаганці, а зараз фактично кидають її в руки незнайомої тьоті, яку вона бачить вдруге в житті? Починаю її заспокоювати. Справа така ж марна, як заспокоювати море в шторм. Ба більше, кожна моя спроба наштовхується на ще сильнішу реакцію відторгнення. Дитина сприймає мене, як потенційного ворога, адже їй ніхто ніколи не казав, що крім мами з нею може проводити час ще хтось інший.

Дитина сприймає мене, як потенційного ворога, адже їй ніхто ніколи не казав, що крім мами з нею може проводити час ще хтось інший.

Починається істерика. Спільні з батьком зусилля заспокоїти не дають найменшого результату. Мала йде до дверей і, стоячи під ними, кричить так, що закладає вуха. Врешті, нею починає трусити. Лякаємось не на жарт. Нарешті, хвилин через п’ятнадцять, вже, мабуть, добряче втомившись, трохи заспокоюється і починає реагувати на іграшки, що я принесла. Півгодини бавимось. Тато працює. Врешті, дитина знову згадує про маму. І те саме по колу. Через кілька годин, бачачи, що діла не буде, батько збирається і везе дитину до мами в коледж. Я рушаю додому. До наступного «виклику».

Осінь так спокійно контрастує з уривками думок. Її ледь чутна присутність. Її елегантна незворушність. На фоні одвічної суєти. Ніщо зараз не має значення. Лише осінь. Її передчуття.