Про що Святослав Вакарчук спілкувався з українськими емігрантами в Америці. Розповідь франківчанки

Читайте всі історії з "Щоденника "вимушеного" емігранта"

Сьогодні нападало вже так багато листків...Цілий килим...Жовто-червоно-зелений. 

Ти злегка ступаєш по ньому і любиш. Сьогодні Нью-Йорк любиш. Ні, краще сказати – зараз, цієї секунди. Любиш, а не ненавидиш. Бо вже наступної миті все може змінитися. Тут усе таке нетривке...Почуття також.

Сьогодні я прокинулася о 5 ранку. Маю сьогодні прибирання. Могла пізніше. Але напередодні почула від знайомої, що сьогодні у Нью-Йорку Вакарчук. Даватиме лекцію у одному з університетів. Плани змінюю буквально посекундно. Для цього міста – це велика рідкість. Зазвичай, тут усе треба планувати дуже заздалегідь. Сьогодні плани піддавалися кореляції – з мінусом для мене, але хто ж про це думає! Взагалі, в Нью-Йорку стаєш здатним на вчинки, на які в реальному житті довелося б затрачав набагато більше часу, а то й взагалі – сумнівів, чи потрібно те мені. Тут про це не думаєш, не маєш часу. І сама в собі знаходиш ресурси, які при стабільно-розміреному франківському житті навіть не підозрюєш, що вони у тебе є. 

Так от. До єврейки, у якої я прибираю, мала йти на одинадцяту. Але, в зв’язку з новими обставинами, терміново пишу їй ввечері смс з проханням прийти раніше. Погоджується. Лекція на другу пообіді. Отож, щоб встигнути, маю впоратися до, як мінімум, дванадцятої (дві години на дорогу і на розшук локації). Для цього в єврейки потрібно бути о восьмій. Ну і, відповідно, вийти, з врахуванням часу на дорогу.

Франківчанка розповіла, як працювала нянею в Америці

Єврейка платила погодинно, а не за виконану роботу, як це іноді буває на клінінгах. А це означає, що за кілька годин проведених тут (ну по грошах, звісно, чим довше тим краще), я встигаю не те, щоб прибрати – вилизати цю квартиру, включаючи всі її найпотаємніші закамарки. Адже господиня з трьома маленькими дітьми постійно вдома. І щойно я завершую одне завдання, тієї ж миті знаходить мені інше. А оскільки працюю старанно і швидко, то єврейка, очевидно,  встигає дати мені завдань навіть більше, ніж планувала. 

Єврейку звуть Сара. Тепер. Колись вона була Оксана і жила в Луганську. Ще давно. Ще до війни. Там, зрештою, і до війни було не краще, з різницею, мабуть, що було мирно. Та, тим не менше, на рідних землях Оксані залишатися не дуже хотілося. Про все це дізнаюся по мірі того, як прибираю. Чи то Сара-Оксана рада землячці, а чи просто роки сидіння з дітьми наклали свій відбиток, але говорить вона багато. 

Єврейку звуть Сара.Тепер. Колись вона була Оксана і жила в Луганську.

З чоловіком познайомилася по інтернету. Він з Москви. Яким чином у Штатах опинився вже й не пам’ятаю. Інформації було дуже багато. Роботи в мене також. Але факт того, що вони побралися і Оксана назавжди забула про Луганськ, ставши Сарою. А потім: дитина за дитиною і життя перетворилося на одвічне невстигання. То вона мені так скаржиться. Хоч я, зрештою, це й сама помічаю. В хаті неймовірний гамір і безлад. Причому, безлад не так спричинений дітьми, як банальною нечистоплотністю. І, думаю, троє діток то ще далеко не межа, на якій вони зупиняться, враховуючи чисельність єврейських сімей. 

Читайте також: Як франківці шукають роботу в Америці

Я вже тут кілька годин, пораюся у маленькій трикімнатній квартирі, а відчуття, наче, прибрала уже три велетенських будинки. 

Беру гроші, прощаюся з Сарою і поспішаю на метро. Добре, хоч до найближчої станції недалеко. Поки чекаю, прокладаю в навігаторі маршрут. 1,5 години часу. Двічі треба пересідати. Це, на жаль, не та лінія, що веде до потрібної мені станції. Я спітніла, без макіяжу і підборів. Руки випрілі з-під гумових рукавиць, а волосся скуйовдилося від кількагодинної праці. Але я їду на Манхеттен і за дві години слухатиму наживо того, до кого в Україні квитки на концерт треба купувати за півроку наперед. Життя прекрасне. 

Де знаходиться потрібний мені університет зорієнтовуюся досить швидко. 59th Street/Columbus Circle. При виході з метро – вуличкою прямо. Хвилин десять нікуди не звертаючи.

Отже, зекономила час на пошуках, можна ще зайти в Старбакс по каву. Вирішую не залишатися всередині, а з кавою прогулятися до університету. Так буде цікавіше, враховуючи, що я в цій місцині вперше. Не спішу. Повільно смакую ковтки, повільно смакую Нью-Йорк. Як же ж це рідко тут випадає. А, проте, як все таки, тоді цінуєш ті миті. Відчуваєш кожен ковток. Кави і Нью-Йорку.

Перші 50 доларів, зароблені в Америці

Університет. Безтурботні студенти, безперервно усміхнені. Запитую якусь темношкіру дівчинку, як розшукати головний корпус. Без проблем туди дістаюся. Знаходжу актову залу.  Ніщо навіть не натякає на швидку присутність тут «зірки». Зірка, до речі, теж не натякає, що їй потрібні почесті. Це буде чітко видно згодом.

У залі крім мене, всього лише двоє людей. І це при тому, що лекція має початися лише за якихось 15 хвилин. До кінця невпевнена чи мене звідти не зженуть папарацці, фотографи і подібного роду гості, займаю місце в першому ряду. Мене звідти так ніхто і не зігнав.

Де живуть українці в Америці?

Через 15 хвилин, рівно в означений час, до зали увійшов Славко. З наплічником за плечима і кавою зі Старбаксу (б’юся об заклад, купленою в тій же кав’ярні, де я ще зовсім нещодавно була). Тож, прийди я на 15 хвилин пізніше, мала б шанс стояти в одній черзі. Шукаю очима охоронців, організаторів, менеджерів, журналістів, і так далі і тому подібних персонажів, що роями оточують осіб подібного профілю на Батьківщині. Марно. Славка супроводжував лише рюкзак і кава. Вже опісля розумію і поясню сама собі. Це в Україні з них роблять ідолів. Переслідують кожен крок, і розривають на шматки увагою до найменшого їх подиху. Там вони мають можливість бути собою. Навіть для своїх. Адже ті українці, що там зібралися, прийшли передовсім зустрітися з людиною. І почути її. А не з неземною істотою, яку так майстерно витворюють вдома. І його поведінка була відповідною. Не намагання сховатися, втекти, а повна відкритість до діалогу і радість від взаємного спілкування.

Через 15 хвилин, рівно в означений час, до зали увійшов Славко. З наплічником за плечима і кавою зі Старбаксу (б’юся об заклад, купленою в тій же кав’ярні, де я ще зовсім нещодавно була).

Починав з Платона і Арістотеля. Розповідав про ідеальну державу. Вірив, що Україна такою буде. Багато говорив про освіту. Про необхідність американських професорів викладати для українців і українських студентів навчатися у США. А потім повертатися. Так так. Це був основний його посил. Освічені українці повинні будувати сильну Україну. При чому, освічені за кордоном. Повертатися додому і працювати в державних органах. Іноді навіть найнереальніша історія сприймається як реальна, коли той, хто її розповідає свято вірить у сказане. Славко вірить. Навіть попри питання з залу про реальність поєднання американського диплому і української двохтисячної зарплати держслужбовця, на яке він не зміг знайти відповіді. Словами. Відповів, що просто вірить. Мабуть, на таких щиро переконаних романтиках ми все ще таки тримаємося як нація. І тут пишу без натяку на іронію.

Зустріч тривала хвилин 45, плюс питання. Відповідав на усі. Змістовно, глибоко, як завжди. До 4 пообіді треба було звільнити зал. Казав, що залишався б скільки є питань, але зал орендований, а, отже, усе за регламентом. Потім з усіма фотографувався і, скільки було часу, бесідував, щедро роздаючи контакти. Автографи ніхто не просив. Надто вже банальним і зайвим це видавалося. Хіба в друзів просять автографи?

4.05. Крокую до метро. Ще день. Починає злегка смеркати. Так добре всередині. Нью-Йорк стелиться під ноги опалим листям. Отак живеш, закручена як і воно вітром щоденних одноманітних турбот. Смакуючи час, кожну його вільну хвилину. Не думаєш. Тут ти втрачаєш цю здатність. Точніше, ти думаєш, але, на відміну від дому, розкидано, уривчасто… Катастрофічна нестача часу закрадається не лише в твою здатність планувати ті чи інші події. Живеш в ритмо-колі усталених подій. Та й, зрештою, сталість та теж така відносна... Адже сьогодні «набір  подій» один, завтра – вже інший. Як в скляних іграшкових сувенірах, з штучним снігом чи блискітнками, що раптово здіймаються догори і плавно осідають на якісь об’єкти під склом, творячи красу.   

Отак і тебе тут час від часу «струшує». Щось, хтось,  а чи просто так...

Проходжу повз чоловіка. Чоловік палить. Я не знаю, що саме. Та й найменше хочу знати. Але цей запах... Неважливо, що він палив. Важливі спогади, які так раптово нізвідки зринули. Важлива осінь...Осені…Я вже не в Нью-Йорку. Я в селі. В таких щасливих сімейних осенях...Бабуся ще жива, ми всі копаємо картоплю. А потому палимо гичку і в попелі смажимо картоплини...І вже сутеніє, ми брудні і втомлені. І ми такі щасливі! Цей запах…

«Обережно, двері зачиняються» – лунає до свідомості ніби з якогось іншого світу. Блискітки під склом осіли. Двері зачиняються. За дверима – осінь.

Автор
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
215 переглядів у липні
Я рекомендую
Ніхто ще не рекомендував

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Актуальність
0/12
Викладення
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку