Місце, де зустрічаються українці в Америці

Читайте всі історії з "Щоденника "вимушеного" емігранта"

Сьогодні вже почалася справжня осінь. Дощ ллє весь день. І холод, такий нестерпний холод після спеки... Наче, після міцних обіймів, тебе наступної миті щосили відштовхують. Нью-Йорк. Він такий. Раптове місто. Несподіване.

Субота. Сьогодні у мене наче вихідний. Чому «наче», бо щохвилини може надійти повідомлення з пропозицією якоїсь роботи, на яку, я, звісно, погоджуся. А поки – тиша. Тиша і дощ.

Люди огортаються покривалами одягу, дістають гумові чоботи... Є трохи часу на Фейсбук. В стрічці новин з дому хтось пише, що якась жінка у Франківську при 18+ одягнула шубу. Усміхаюся про себе. Оце проблеми в людей. Проблеми проблем людей, які живуть собі паралельно і чомусь стають причиною публікацій у Фейсбук людей інших, геть не пов’язаних з їхнім життям. Такі кумедні. Невже так важливо, що вона одягнула і коли, якщо їй так комфортно?

Де живуть українці в Америці?

Перевернута реальність. Життя, прожиті за когось. Як же звідси усе по-іншому… Сприймається, виглядає...Черговий контраст цієї дійсності. Нікому ні до кого нема справи. Виходь на вулицю хоч голий. Головне, не спричинюй шкоди іншому. І з одного боку, бракує часом оцих наших українських «посиденьок», задушевних розмов до ранку, вникання в життя ближнього, його аналізу, розкладу на складові, з намаганням розібратися, чому все відбувається саме так, а не інакше…

Нікому ні до кого нема справи. Виходь на вулицю хоч голий. Головне, не спричинюй шкоди іншому.

А з іншого боку… В цьому завжди є небезпека зайти надто далеко. Не помітити, як в намаганні допомогти комусь розібратися з його життям, перебрати на себе роль своєрідного цензора і знавця як краще. А хіба хтось знає як воно – краще… От тому, в цьому плані, Нью-Йорк з його осібністю, зосередженістю на собі самому, часом здається комфортнішим. Хоча, звісно, в усьому має бути здорова межа.

А в Нью-Йорку осінь. Повноправна. Всі такі сонні. Кожен поспішає до пункту свого призначення. А де той пункт? Кожен думає, що знає. Насправді ж, все таке відносне. Половина життя між землею і «підземеллям». Суцільні вагони. Час, виміряний в секундах.

Франківчанка розповіла, як працювала нянею в Америці

Щодо роботи ніхто так і не написав. Збираюся до церкви. Крім традиційної недільної служби, тут правиться також в суботу ввечері. Для тих, хто в неділю працює.

30 East 7th Street. Українська церква на Манхеттені. В самому серці цього велетенського міста. 

В суботу тут, зазвичай, камерніше. Людей не так багато, в основному діаспорні бабусі з дідусями. Хоча, є і молодь. В неділю людей збирається більше. Майже вся церква стає заповненою. Служба правиться українською. Є англомовна в неділю по обіді. Тихо пробираюся між рядами, сідаю попереду. Тут тихо і просторо, велично і красиво. Тут починаєш чути себе. Я не ідеалізую.  Звісно, як і кожна людська структура, церква тут теж має свої умовності, нюанси… Свої громади, товариства і багато речей, за які у нас уже б розсипалися злісними коментами у Фейсбуках і на різних громадських майданчиках. Нам же їсти не дай, а лиш залиш можливість покритикувати, звинуватити, напасти... І так, мені теж багато чого не подобається. Мені теж часом ріже очі надмірне вишиванництво, що тут у особливому фаворі, бо кожен наввипередки намагається перевершити один одного в любові до України, яка, в той же час, залишається з іншого боку реальності. 

Перші 50 доларів, зароблені в Америці

Кожен наввипередки намагається перевершити один одного в любові до України, яка, в той же час, залишається з іншого боку реальності.

Але мені байдуже. На такі речі, зазвичай, звертаєш увагу, коли більше не маєш на що. Та й, зрештою, за кілька місяців, що я в Нью-Йорку і сюди ходжу, ніхто ще не змусив мене записатися до жодної парафії. Я приходжу до Нього. І мені тут добре. Приходжу, часто поспавши всього кілька годин. Приходжу, коли маю час. Невиспана, виснажена, втомлена. І Він приймає будь-яку. В вишиванці чи без, в складі парафії чи саму по собі. «Прийдіть до мене усі струджені і Я Вас заспокою». І Він заспокоює. Тихо сідає поруч на лавці і мовчить зі мною, розуміючи все без слів. А виходжу звідти і знов хочу перевертати гори!

Я ніколи не забуду свого першого візиту сюди. Загублена серед цього шаленого міста…До кінця ще не могла опанувати де я, що зі мною відбувається... Цей ритм, що полонить своєю швидкістю, не даючи ані секунди, щоб розслабитися... І тут враз, серед цього неперервного хаосу людей, машин (людей-машин?) я прийшла «додому». Ніби до острівка чогось свого і рідного серед цього велетенського чужого міста. Я ніколи не забуду, як проплакала всю службу. Сльози самі лилися з мене. А, разом з ними, кудись зникали всі тривоги. Я вдома. Він зі мною. Все буде добре.

Вібрує телефон. Мама трирічної дівчинки. Кличе на завтра до малої. Усе по колу. Робота, дім, випадковий вихідний, неплановане «go out»…Словом, усе як завжди.Вже стемніло. Вечір лягає на це місто так само несподівано і раптово як осінь. Нью-Йорк не стишує свого звичного темпу. У вечірньому хаосі тримаю курс на метро. Холод настирливо пробирається крізь защепнуті гудзики пальто, наче, хоче дошукатись не лиша тіла, а заглянути глибше, в саму душу.

Листками крутяться дні. Осінніми, календарними, блокнотними…Осінь накладається на життя. Чи життя на осінь(?). Моє в Нью-Йорку. Його в мені.

Дні перегортаються місяцями... Топляться в океанівських хвилях, крадуть час на думки, змушують цінувати секунди, коли вони таки з’являються. Життя вміщується в зупинках між станціями, розчиняється в вагонах метро. 18th st – 9 avenue – 42 st Times Square... Час виходити. Вибігати. Вилітати. Людська хвиля несе тебе стрімголов все тими ж вулицями, які, в той же час, згідно моєї особистої теорії нью-йоркських парадоксів, щодня, щосекунди інакші в своїй однаковості. День-ніч-ніч-день. «Stand clear of the closing doors, please». Як запис на плівці у твоїй голові. Ти чуєш цю фразу десятки разів на день. Двері зачиняються, відчиняються, обмінюються людьми... Сотнями, десятками, мільйонами... Люди обмінюються поглядами, посмішками, жестами. З’являються і зникають, залишаються і стираються з пам’яті. Такі чужі. Вони усі враз стають тобі рідними. Бо усі, як і ти. Гості цього міста, гості цього життя. Навіть ті, які вважають себе його господарями. Навіть ті, які думають, що усе на світі знають. Нічого вони не знають. Бо ніколи з впевненістю не можна стверджувати, де опинишся наступної миті. Франківськ – Нью-Йорк…Сьогодні тут,  завтра – там... І все, що ти маєш зараз – цю мить. Цю осінь, цей холод, цю зупинку. Напевне, вона і є життям.