Євген Нищук присвятив зворушливі слова своїй покійній дружині й поділився в мережі відео-спогадом

Вчора, 10 жовтня, на Байковому кладовищі у Києві поховали дружину Міністра культури України Євгена Нищука. Талановита коломиянка померла на 43-му році життя, після боротьби з тривалою хворобою. 

Першим про смерть дружини повідомив сам Нищук на своїй сторінці у фейсбук. Там же міністр попросив всіх хто знав його Сянечку прийти і попрощатися з нею до церкви Святого Миколая на Аскольдовій могилі. 

Після церемонії поховання Євген Нищук залишив на своїй сторінці у фейсбук послання-спогад про дружину і відео про акторське життя його Оксани.

"Дай Боже сил, щоб витримати цей день... болить...

Ці слова я написав, Сяню, про Тебе.. для Тебе.. про Нас.. Дякую, друже, Олеже Стальчук, що допоміг прочитати їх сьогодні, а тепер хочу, щоб прочитали і ви.......

"Дорогі мої! Сім’я, рідні, близькі, друзі, колеги.
Всі, хто мене знав і не знав. Я всіх любила…"

Оксана Батько-Нищук народилася в самобутньому писанковому – покутському містечку на Прикарпатті – в місті Коломия. Євген любив казати – “Коломия – не помия, Коломия – місто! В Коломиї всі дівчата, як пшеничне тісто”. А саме 27 вересня 1973 року у сім’ї інженерів Володимири Степанівни та Василя Михайловича Батько, які, попри технічну освіту є надзвичайно творчими та співочими.

Окрім Оксаночки, в сім’ї є дві сестрички – старша Інночка – вчителька з вокалу у музичній школі та молодша Іринка – дизайнер, театрал, директор театру “Сузір’я”. Три квітки росли батькам на радість. До першого класу Оксаночка пішла до славетної Коломийської школи №1, де вже вчителі і директор Світлана Козлова бачили в ній велике майбутнє.

Вона встигала все – бігати на малювання, клас скрипки, а, найголовніше, потрапила у легендарний народний танцювальний колектив “Покуття” під орудою Дани Петрівни Демків. З яким, автентичністю виконання вони вражали не тільки українців, але і глядачів у Греції, Америці, Польщі. Цей колектив і після навчання у школі залишився для неї рідним.

Ще у школі, добре відчуваючи слово, під впливом письменницької родини Іваничуків, Оксаночка, поїхавши на Всеукраїнський конкурс читців, де в журі були, серед інших, класики української літератури Павличко і Драч, отримала Першу Премію. І, як наслідок, після закінчення школи, вступила до Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенко-Карого у майстерню Народної артистки України, професора Юлії Семенівни Ткаченко. Під часнавчання Оксанця за своїми даними вже була готовою актрисою.

Оксаночка була, як казали, “білою вороною”, а зі своїми ямочками та косою заполонила серце студента третього курсу, близького до її світу і традицій, Євгена. Вони двоє, як з іншої планети, дивували всіх. Він за нею бігав і підстерігав у гуртожитку, а вона лише гонорово та грайливо посміхалась. Цей епізод з життя дуже добре використав у фільмі “Прощання з Каїром” режисер Олег БІйма. Вона не встояла і вже на третьому курсі в 1993 році вони побралися. Весілля за гуцульською традицією гуляли в Коломиї, а танець “Голубка” Оксани та Євгена був наче з українського поетичного кіно.

Весілля не завадило початку роботи над дипломною виставою Оксани, ролі Мавки у “Лісовій Пісні”. Вона була настільки талановитою та зрілою, що невдовзі, коли у Національному Театрі імені Івана Франка задумали цю ж постановку, то звернули увагу на Оксану, запросили до театру і одразу зробили невід’ємною частиною цього славетного колективу франківців. Це була знакова робота на все її життя.

В той же час, у цьому вирі кохання, почало битися серце синочка Оксани та Євгена, з ним в утробі вона продовжувала грати вистави. В 1994 році 14 вересня народився син Олекса. Син, якого тягали з собою на репетиції, вистави, коли треба було не відривати від маминих грудей, але їхати з поетичною виставою за Рильським “Сповідь”, де Євген з Оксаною грали, Олексу повезли до Москви. Там йому не сподобалось, він захворів, видно – відчував… Оксаночка завжди була люблячою мамою. Вона здивувалася, як швидко син подорослішав, але радо прийняла дівчину Олекси – Карішку, як вона її називала.

Вона переживала, що чоловік Євген працював тривалий час у інших театрах, а не з нею. І в Театрі “Сузір’я”, де працює її сестричка Ірина, яка завжди була поруч, їм вдалося разом зіграти ще в одній виставі “Ассо та Піаф”.

У тій виставі було відображення складних перепетій, які накладала творчість, буденність, побутові сварки, ревність, але в якій був той градус пристрасті, нерозривності, великої одержимої прив’язаності одне до одного, вічного кохання. Попри всі епізоди життя і, можливо, хтось цього не розумів, це була любов двох рідних людей.

Життя у гуртожитку, тяжкий побут 90-х – початку 2000-них… Але театр, сцена – все це відкидали. То був світ, якому Оксаночка віддавалася повністю, не шкодуючи себе ні на йоту.

Вона завжди наголошувала: “Я не граю в театрі на сцені – я там живу. В кожному образі”. Матуся і татусь, як їх лагідно називала Сяня, сильно переживали з цього і дуже раділи, коли в свята – на Різдво, Великдень, Спаса – збиралися усією родиною. Також, в сімейній родинній традиції було підніматися в гори, рідні Карпати. Там Оксаночка відчувала себе частиною природи і була в повній гармонії з цілим світом. Але знову кликали складні ролі, образи, в яких вона спалювала себе до тла, була оголеним нервом. Це і Корделія, і Хава, і одержима з “Істерії”, і Ірина з “Трьох сестер” – з вистав з Богданом Ступкою; і шекспірівська Дездемона; і Міріам з “Голгофи”; і Турчиня з легендарного твору “У неділю рано зілля копала”; і Мати у “Наталці-Полтавці”; і вже згадана Едіт Піаф.

В якийсь період нових робіт не з’являлося. Це психологічно складно переносила вразлива душа Оксани. З’явився надлам, який відбився на здоров’ї Оксани.

Вже в останній період вона почала репетирувати “Санацію” за Вацлавом Гавелом. І була, як зазвичай, переконливою та талановитою. Багато хто тоді казав – “Сяня в цій ролі була б геніальною, бо, здається, її писали просто під неї”. Та й вона сама аж світилася, готуючись до ролі. Її багатства духу, таланту, любові, вистачило б ще на багато ролей. І на те, щоб обіймати родину, друзів, колег, просто бабусь на вулицях, але тендітне тіло, хрупке серце не витримало. Уві сні вона тільки схлипнула. Завмерше тіло випустило невинну душу, яка буде споглядати на нас і завжди буде в наших серцях і нашій пам’яті.

"О, не журися за тіло! 
Ясним, вогнем засвітилось воно, 
чистим, палючим, як добре вино, 
вільними іскрами вгору злетіло. 
Легкий, пухкий попілець 
ляже, вернувшися, в рідну землицю, — 
стане початком тоді мій кінець. 
Будуть приходити люди, 
вбогі й багаті, веселі й сумні, 
радощі й тугу нестимуть мені, 
їм промовляти душа моя буде. 
Я обізвуся до них 
шелестом тихим вербової гілки, 
голосом ніжним тонкої сопілки, 
смутними росами з вітів моїх. 
Я їм тоді проспіваю 
все, що колись ти для мене співав, 
ще як напровесні тут вигравав, 
мрії збираючи в гаю.. 
Грай же, коханий, благаю!..."

Дякую кожному, хто сьогодні був поруч у нашому горі. 
Прошу, моліться за Сяню, за її світлу душу, нехай вогник свічки ніколи не гасне, як і вічна пам'ять про неї..
Проходьте на цвинтар.. На 9 днів, на 40.. 
Приходьте до неї просто гуляючи.. Бо вона ж так любила людей..."

Відео: https://www.youtube.com/watch?v=QuHiMMrL32c

Церемонія прощання з актрисою пройшла у фойе театру ім. Франка, де працювала актриса. Попрощатися з Оксаною Батько-Нищук прийшли рідні, колеги й перші особи держави: прем'єр-міністр України Володимир Гройсман, мер Києва Віталій Кличко, екс-міністр культури В'ячеслав Кириленко й екс-міністр соцполітики Людмила Денисова.