Аскет, однолюб і мислитель. Роман Бончук — художник, який живе не лише мистецтвом

Талановитий та визнаний художник, автор найбільшої в країні картини "Хроніки України" та Музею Небесної Сотні розповідає не лише про свої погляди на сучасне мистецтво. В якому закладі Франківська можна знайти Романа, як він любить розважатися та яких людей вважає цікавими. Про це й не тільки читайте у нашій новій особисто-особливій рубриці "Що "їдять" і з ким "сплять" відомі франківці". 

— Ваші мурали та створений вами Музей Небесної Сотні у Франківську знають всі. Що ще визначного ви зробили?

Я взагалі не зробив нічого визначного, я тільки роздумую, щоб щось зробити (сміється – авт.)

— І що це за роздуми, якщо не секрет?

Я розмірковую над перспективою, що робити далі, бо часи змінюються, а з ними стають іншими й цінності, стосунки, політика, ринок, на якому себе можна продати.

— Як це відіб’ється на подальшій вашій роботі?

Ніяк (сміється – авт.). Я раніше працював якісно і надалі планую продовжувати працювати по-максимуму. Але тут треба вибирати: якщо ти йдеш в опозицію до соціуму, то розвиваєшся. Якщо ж ти йдеш цьому соціуму назустріч, то розвиваєш його, але сам деградуєш.  Для себе треба чітко розуміти, чого ти хочеш і до розвитку чого прагнеш.

Якщо ти йдеш в опозицію до соціуму, то розвиваєшся. Якщо ж ти йдеш цьому соціуму назустріч, то розвиваєш його, але сам деградуєш. 

— В якому ви таборі — тих, хто розвиває соціум, чи тих, хто розвиває себе?

А я балансуватиму: буду і там, і там. Якщо мені набридне соціум, буду концентруватися на собі, і навпаки — втомлюся настроювати щось у собі, повертатимуся до соціуму. Маневруватиму.

— Над якими проектами працюєте зараз? Які найближчі творчі плани?

Найближчі плани — продовжити працювати над тим, що робив раніше. Розпочате потребує подальшого доопрацювання і розголосу, і навіть якщо я не хочу цього робити, мене про це просять. Конкретніше — це втілення мого особистого розуміння соціальних та історичних процесів, індивідуальні проекти.

Взагалі, я розумію, що треба розширювати свій діапазон за межі Івано-Франківська або Києва. Якщо виходити на міжнародний ринок, то треба буде адаптуватися, заводити свіжі знайомства. Це зустрічі, "тусовки" — така біохімія, яку неможливо пояснити, але від якої нікуди не подінешся.

— До яких якісних змін ви прагнете?

Я б хотів, щоб просто не було гірше, бо, якщо брати в загальному, вже набридло бажати кращого. Хоча, якщо є бажання, навіть з найгіршої ситуації можна знайти для себе вихід і сферу для дослідження.

— Чим погана зараз ситуація в секторі мистецтва?

Я б не сказав, що вона погана. Просто в мистецтві зараз немає актуалізації. Актуалізація — це, грубо кажучи, те, про що всі говорять. Мистецтво має перетинатися на різних рівнях з іншими сферами, мати перспективи розвитку і обміну. Але ми зараз бачимо, що воно розвивається переважно галереями, які намагаються показати свої роботи в надії, що вони комусь сподобаються. Вони може і сподобаються — десь і комусь — але це хибний шлях для розвитку мистецтва.

Воно вже перейшло на іншу стадії. Це вже не просто картина чи мурал. Мистецтво набуло нових, набагато складніших форм. І щоб люди це зрозуміли, необхідно збиратися, говорити про це, пояснювати, давати цьому життя. В ідеалі, мистецтво має підживлювати всі інші галузі — архітектуру, дизайн, літературу, філософію, науку. Вона має вийти з площини лише візуального зображення, яке зараз вже нікому не цікаве.

— Тобто в роботах має бути певний підтекст?

Підтекст завжди є, навіть якщо його нема. Його вигадують, коли нема чим зайнятися (сміється – авт.)

Підтекст завжди є, навіть якщо його нема. Його вигадують, коли нема чим зайнятися 

— Куди рухається сучасне мистецтво зараз?

Я підозрюю, що скоро світове мистецтво має дійти до певної межі, завершити цикл, почати щось якісно нове.

А щодо справжнього сучасного українського мистецтва, то його ще не було, воно тільки має народитися найближчим часом. Була реакція, біль, історія, лакмус сьогодення. Але це не є справжнім мистецтвом.

— Де зараз працюєте? Маєте свою майстерню?

Я зараз над цим не думаю. Я розумію, що не хочу прив’язувати себе до якоїсь місцевості. Проте, зима на носі, і треба щось думати. Нещодавно дивився на одну мансарду, дуже перспективне приміщення, якщо його правильно оформити.

— Як вам краще працюється? Наодинці чи з компанією, зранку чи ввечері, під музику чи в повній тиші?

Я знаю, що краще працювати під музику, я бачив таке у кіно (сміється – авт.), а ще краще коли художник сам співає. Мабуть, коми я постарію, то буду вмикати музику, коли пишу. А ще запрошуватиму друзів. Але поки набагато продуктивніше працюється наодинці з собою і в тиші, бо будь-яке стороннє зауваження може створити дисонанс в роботі. А художник сам має створювати собі дисонанс.

— Вам більше подобається писати на тверезу голову, чи, можливо, під дією якихось речовин?

В якому стані писати, — це особистий вибір кожного. Щодо наркотичних речовин, то для цього потрібна досить специфічна публіка, яка б сприйняла потім ці роботи. А алкоголь може бути, як варіант. Іноді він дає змогу проявити себе таким, яким ти не можеш бути на тверезу голову.

Але постійно «бухати» — це суто російський варіант. Там всі художники і науковці — то дядьки з червоними очима та пропитими мізками. Українські художники просто інколи випивають.

Щодо мене, то я не вживаю алкоголь в принципі.

— Ви вивчали мистецтво в Гарварді. Як склалося, що ви туди потрапили? Як це навчання вплинуло на ваш світогляд і творчість?

Колись я написав книжку, а моя мама її вислала в Гарвардську бібліотеку. Вони, в свою чергу, сказали, що оплатять моє навчання. Я навчався там рік, цього було цілком достатньо.

Порівнюю ситуації в Україні та в Америці. У нас ситуація більш динамічна, досить жорстока конкуренція між галереями. В Америці ж все спокійніше, суспільство стурбоване іншими проблемами. Їх більше турбує якась качка, яка заплуталася в кульочку. Всі дружно її рятують, ставлять їй апарат штучного дихання, лікують. Їм не потрібен цей надрив, який ми бачимо тут.

— Як любите відпочивати, проводити вільний час?

Для мене відпочинком є робота — чим більше працюєш, тим більше відпочиваєш. А взагалі, я займаюсь всім: читаю і пишу книжки, веду блог, потужно займаюся спортом, серйозно вивчаю себе (це значно цікавіше, ніж мистецтво, якщо чесно), займаюсь дизайном приміщень, аерографікою. Зараз подумую над тим, щоб почати займатися татуюванням.

Зараз подумую над тим, щоб почати займатися татуюванням.

— Маєте улюблені місці у Франківську?

Люблю кафе «Галка». Там є з ким поспілкуватися, досить специфічна публіка. Ми там збираємося вже роками. Для мистецтва від нас користі мало, але час проводимо гарно. Мені годину-півтори там достатньо, щоб перезавантажити голову. Я буваю в тому кафе практично кожного дня.

А в ресторани я не ходжу принципово, не люблю цей формат.

— Щодо стилю життя і побуту — ви більше тяжієте до аскетизму, чи, навпаки, до комфорту і дорогих речей?

Все залежить від настрою. Переважно, все ж таки, це аскеза в побуті. А в майбутньому хотілося б взагалі відійти від нього. В митців побут свій — письменники рухають пилюку, художники нюхають фарби і вигрібають свої палітри.

Стиль життя художників багато в чому залежить від напрямку їх творчості. Наприклад, в тих, хто працює олійними фарбами, в житті так само, як і на полотні, — повний хаос. В тих, хто пише ікони — навпаки, зазвичай, повна «аптека». В моїй творчості присутні елементи іконопису, тому я, все ж таки, тяжію до порядку. Але, все одно, все залежить від стану і настрою.

— Ваші джерела натхнення? Звідки приходять ідеї?

Джерел, як ви знаєте, дуже мало. З людей багато не візьмеш, вони в цьому плані скупі. Можна вступити до певних соціальних каст, які об’єднуються якоюсь ідеєю. Це може бути спільна робота, алкоголь, хобі. Якщо ти не хочеш вступати до спільноти, ти шукаєш натхнення в книжках, кінематографі, приватних розмовах. Якщо мені цікава людина, я люблю з нею спілкуватися, задавати свої запитання. Так, я багато зустрічаюся з різними біоенергетиками, екзорцистами, священиками. В Україні дуже багато таких цікавих людей. Вони не виходять на публіку, та я сам шукаю з ними зустрічі. Ще люблю відвідувати філософські квартирники, там збирається дуже цікава публіка і піднімаються не менш цікаві питання.

— Як гадаєте, ви поза соціальними кастами?

Так.  Можливо тоді, коли я досягну внутрішнього балансу, тоді й знайду свою касту.

— Який типаж жінок вам подобається?

Всі жінки для мене унікальні, красиві, сильні (причому, однозначно сильніші за чоловіків).

— Ви не афішуєте свої стосунки на публіку.  Чому так? Ваше серце вже зайняте?

Для себе я давно зрозумів, що особисте життя тому так і називається, бо воно стосується тільки тебе. І зовсім не варто це афішувати, бо як тільки подібні речі виносяться на публіку, починаються проблеми, все одразу ж ламається.

Знову ж таки, любов має різні стадії. Це своєрідний контракт, який двоє людей укладають між собою.

— Я так розумію, що свій контракт ви вже уклали, просто не афішуєте це?

Саме так.

— Вас можна назвати однолюбом?

Ні, чому ж. Я Люблю всіх людей (сміється – авт.). А якщо серйозно, то формально так, можна сказати, що я — однолюб. Я зараз живу цим почуттям, чудово розуміючи, що любов — це не та стереотипна провінційна штука, яку батьки нав’язують своїм дітям і що потім має такі плачевні наслідки.