10 найвідоміших віршів українських митців про кохання

День закоханих – свято неоднозначне: для когось – це найяскравіша можливість виллити рідній людині свої нестримні, щирі емоції й палкі почуття, ну а ще для когось... стимул вкотре згадати про свою самотність (тут вже приходиться виливати свої «почуття й емоції» подушці, або викладати сумний stories в Instagram, з прихованим і водночас таким явним сарказмом). Зрештою, цей день – ніколи не втратить своїх барв (тільки з полотнищами інколи проблема). От у кого точно ніколи не було проблем із написанням картин на тему кохання, так це в українських художників, (але, між нами кажучи, безліч людей ще називають їх – поетами). Ось 10 найвідоміших поезій, геніїв української інтимної лірики (і не тільки інтимної, і не тільки лірики):

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить…

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї…

«Я твій» — десь чують дідугани.

А солов’ї!…

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

(Павло Тичина)

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

Усні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити —

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха,-

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає.

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

(Іван Франко)

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю

(Ліна Костенко)

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти...

Прийшла любов непрохана й неждана -

Ну як мені за нею не піти?

(Василь Симоненко)

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе —

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас — боги скупі,

Над нас — глухі й нечулі.

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!

(Олександр Олесь)

Добре, добре, знищуй листи,

стирай номери, пали мости,

просто стирай, просто громи,

ми вдосталь мали цієї зими.

Знищуй коди, знищуй замки,

теплі промені серед ріки,

знищуй підозри, знищуй сміх,

довіра сходила на нас усіх,

тому знищуй те, що дісталось тобі,

те, що вигадалося в боротьбі,

те, що втратилося без жалю,

те, що я і дотепер люблю.

Стирай адреси та імена,

ти й далі лишаєшся така одна,

таких як ти важко знайти,

пали ці нікому не потрібні мости,

пали книги, пали словники,

готельні чортові рушники,

постіль зі слідами чорнил,

ошмаття прапорів та вітрил,

знищуй голос, знищуй слова,

ти далі будеш так само жива,

знищуй усе, що створила сама.

Все буде добре. Триває зима.

Забудь кожен із осінніх домів,

забудь усе, що я умів,

забудь усе, що вміла ти,

пали ці обірвані мости,

випалюй сліди поразок і втрат,

раптом захочеш повернутись назад,

раптом згадаєш собі ще раз,

після всіх проклять і образ,

як добре було, як нестерпно було,

як тебе нищило і вело,

як це торкалось твоїх основ,

як просто все це почати знов.

Тому краще знищуй, краще пали,

неважливо хто, неважливо коли,

неважливо навіщо, неважливо з ким.

В тебе попереду ще стільки зим.

(Сергій Жадан)

А це така любовна гра:

кружіння, дзеркало і промінь! —

ти все одно підеш за грань,

у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння!.. Ніби й неспроста

миттєвий дотик (чудо стику!) —

на луг життя і живота

покласти б руку, теплу й тиху...

Ми надто близько — марний знак,

той запах Єви — не інакше!

Ми двоє в дзеркалі, однак

усе не так і все не наше.

Бо вийду із дзеркальних меж —

розвалиться хистка будова.

Ти в чистий спомин перейдеш,

слонова кість, роса медова...

( Юрій Андрухович)

А людині потрібна людина…

Щоби разом попити чаю

І зігріти замерзлі душі,

Щоб сказати очима – «скучаю».

Щоби навіть удвох помовчати

У студену осінню пору…

Щоби разом у мрію рушати,

Витираючи з неї порох…

Щоб на ранок – стрічати сонце,

А на вечір – збирати зорі…

Бо потрібна людині людина…

Разом легше… і в щасті, й в горі.

(Оксана Кузів)

Червона рута

Ти признайся мені,

Звідки в тебе ті чари,

Я без тебе всі дні

У полоні печалі.

Може, десь у лісах

Ти чар-зілля шукала,

Сонце-руту знайшла

І мене зчарувала?

Червону руту

Не шукай вечорами, -

Ти у мене єдина,

Тільки ти, повір

Бо твоя врода -

То є чистая вода,

То є бистрая вода

З синіх гір.

Бачу я тебе в снах,

У дібровах зелених

По забутих стежках

Ти приходиш до мене.

І не треба нести

Мені квітку надії,

Бо давно уже ти

Увійшла в мої мрії.

То є бистрая вода

З синіх гір.

( Володимир Івасюк)

Я прочитав

Твої листи

І не повірю шо десь на Землі

Є ще одна ти

І я написав

Тисячі слів

Але словами не можу сказати

Все те шо хотів

Я не забуду тебе

Ніколи ніколи

Не забуду тебе

Ніколи ніколи

З ким не була б і де

Вільна любов

Ночі на ти

Я пам’ятаю твій запах

Шукаю не можу знайти

Хочеш пиши

Або дзвони

Може й не буде такого як було

Та все ж загляни

(Святослав Вакарчук)