«Якщо «Бандерівський схрон» позбудеться фінансових проблем, то й усі інші будуть вирішені»

Центр заснував учасник Революції гідності Ігор Чернецький, для якого «Бандерівський схрон» став чимось більшим, ніж просто місце, де можуть отримати допомогу і загоїти фізичні і душевні рани його побратими – майданівці й оборонці України. Про своїх побратимів, про Революцію гідності і «Бандерівський схрон» Ігор Чернецький розповідає Радіо Свобода.

– Почнімо з Революції гідності. Вранці 22 листопада 2013 року я вийшов на Майдан у Хмельницькому, а вже 23 листопада я став першим комендантом хмельницького Майдану і був ним до 29 листопада. Фактично я – один із чотирьох засновників Майдану у місті Хмельницькому. Запам’ятав, як 27 листопада ми йшли по місту і збирали студентів з усіх вишів, – це той день, коли по Україні відбувалась студентська хода.

– Коли ви поїхали до Києва?

– Ми 29 листопада купили квитки і поїхали на Київ – я і мої побратими, Руслан Рохов і Степан Кушнір. І от ми раненько 30 числа (листопада) приїжджаємо до Києва, виходимо з метро на Хрещатик, доходимо до Майдану – а там уже його розігнали. Нам по дорозі зустрівся журналіст, – побитий, обличчя закривавлене, – і порадив тікати, бо лютувала міліція. Ми з ним піднялись на Михайлівську площу, де почали збиратись люди.

Аж раптом люди почали кричати, що під’їхав «Беркут» (загін спецпризначення МВС – ред.), і ми справді цих бійців побачили біля других воріт Михайлівського монастиря. Я тоді вирішив взяти оборону монастиря, сказати б, у свої руки, зібрав близько десятка хлопців, і ми забарикадували в’їзди до монастиря, трохи пізніше «Правий сектор» взяв під охорону ворота монастиря, ближчі до Міністерства закордонних справ і до фунікулеру. А тим часом у монастир люди почали приносити медикаменти, ліки, їжу, питну воду, теплі речі, ми огородили у монастирі для цього територію. Громадський сектор Євромайдану встановив скриньки для пожертв. Людей була просто навала!

– Тобто у ті дні і народилась структура Самооборони Майдану, яку називали «Михайлівським рухом»?

– Десь так. Але наше розташування змінювалось. 1 грудня ми пройшли «ходою мільйона» центром Києва, тоді багато людей було на Михайлівській площі увечері, і ми «тримали периметр». А 2–3 грудня, коли більша частина людей вирішила повертатись на Майдан, ми лишились на своєму місці. Ми з хлопцями розуміли: якщо влада розігнала Майдан один раз, вона намагатиметься це зробити й удруге. Так і сталось у ніч з 10 на 11 грудня 2013 року.

Тоді люди знову до Михайлівського монастиря і до собору тікали. А потім там людей, учасників Майдану поменшало, натомість побільшало людей «із вулиці». І ми тоді, попросивши дозволу у владики Філарета, вирішили поставити намети на території монастиря, але закрити вхід до собору. А трохи пізніше ми перенесли намети у сквер на Михайлівській площі, і там вони простояли до літа 2014 року.

– У чому полягали ваші обов’язки?

– Ми з хлопцями боронили Майдан і вулиці довкола. Патрулювали центр Києва. Під час протистоянь у середмісті Києва 18–20 лютого 2014 року декілька моїх хлопців були поранені, а я отримав серйозне ушкодження ноги. 22 лютого 2019 року представлено книжку «Нехай росте! Десять небайдужих», це історія тих, хто створював «Михайлівський рух».

– Пригадуєте події тих днів?

– 18 лютого зранку ми боронили барикади на вулиці Грушевського, звідки десь о третій годині дня нас спецпризначенці погнали. Але ми не стали до себе підніматись, а рвонули до Будинку профспілок на Майдан. Міліція «знесла» всю другу сотню Самооборони, котра тримала барикаду біля профспілок, і ми тоді цю барикаду «закрили», але я з десяток людей своїх не дорахувався (пізніше я дізнався, що декого з наших арештували, а дехто у полон до «Беркуту» потрапив).

До вечора 18 лютого з моєї групи нас лишилось шестеро осіб, і я ухвалив рішення підніматись нагору, на Михайлівську площу, по дорозі до нас декілька людей приєднались. А якраз на розі вулиць Володимирської і Великої Житомирської зібрались «тітушки», і ми вже дізнались, що там вбито людину – це був журналіст В’ячеслав Веремій, як з’ясувалось. Я створив три невеликі групи по 5 осіб, очоливши одну з них. Дві групи вирішив пустити в обхід «тітушок», а свою повів просто на них, «у лоб».

– А коли ви отримали ушкодження ноги?

– Якраз тоді й отримав. Нас раптом оточили і почали бити, вже коли ми попадали на землю. Били нас залізними прутами, щосили били, аж доки один з їхніх начальників по-російськи не наказав: «Все, з них вистачить!». Наші хлопці нас побачили, викликали медиків, і «швидка допомога» нас завезла до 9-ї міської лікарні – при цьому лікарі не повідомили диспетчерові, куди нас везуть, щоб вберегти від «нюансів» з міліцією. Я пролежав у лікарні 2 тижні, мене там стабілізували, поставили на ногу апарат Єлізарова, а на початку березня військовим бортом відправили на лікування до Чехії, був там до середини квітня.

Тамтешні медики апарат Єлізарова зняли, почистили кістку і поклали на витяжку, після чого поставили через коліно стрижень. Це було помилковим медичним рішенням: вони ставили стрижень «насліпо», знищивши мені коліно, а пізніше кістка скоротилась на кілька сантиметрів. Тож іти боронити Україну я не міг, хоча було бажання. На передову з Майдану пішло чимало побратимів.

– Але побратимам допомагаєте, чи не так?

– Так. Центр реабілітації «Бандерівський схрон» – це моя підтримка бійців і їхніх родин. Я побачив, що у нашій країні відсутня послідовна система реабілітації ветеранів, хоча такі системи функціонують у багатьох країнах світу. І, зі світового досвіду, ветерани повинні пройти період адаптації тривалістю до шести місяців відразу після повернення з передової. Наш «Бандерівський схрон» – це такий своєрідний будинок ветерана, де ветеран отримує тимчасовий притулок, де йому допомагають пристосуватися до мирного життя, встановити соціальні та сімейні відносини тощо.

Якщо говорити коротко, «по-науковому», то робота «Бандерівського схрону» полягає в тому, щоб ветеран міг відновитись фізично, отримати психологічну допомогу, подолати депресію та інші наслідки військового досвіду. Фундаментальним складником цієї роботи є принцип «рівний-рівному».

– Як довго працює центр, які проблеми має?

– Ми заснували «Бандерівський схрон» 7 квітня 2016 року, і до кінця грудня того року ми будівлю розбудовували й ремонтували. У складі перших «ремонтних бригад» були побратими з «Михайлівського руху» і ветерани АТО з різних куточків України. Власне, і тоді, і тепер головна проблема – брак коштів. Якщо ми позбавимось фінансових проблем, «Бандерівський схрон» зможе працювати у повному обсязі – ми зможемо нарешті його добудувати й оплачувати роботу психологів, арт-терапевтів, тих, хто у буквальному сенсі «ставить на ноги» ветеранів. Цього року пару місяців центр не працював. Але 5 березня ми плануємо відновити роботу, адже у світі є чимало добрих людей, які нас підтримують!