Олександра Сосніна. Івано-Франківськ - місто, в яке їдуть жити

Скоро буде два роки, як ми з чоловіком переїхали до Івано-Франківська з Житомира. До цього я працювала перекладачкою, а тут спробувала і працювати на кухні, і фотографувати, і писати.

Вперше в Івано-Франківську ми опинилися у 2015 році. Через півроку після поїздки, у Житомирі, з’явились відчуття, що хоч ми живемо в рідному місті, у ньому немає відчуття дому. А от у Франківську це відчуття з’явилося за два дні. Одразу після весілля поїхали туди ще раз, щоб перевірити, чи з’являться ці емоції знов. І вирішили переїжджати.

Ми перебралися сюди в березні 2017 році. Першу квартиру з видом на Вічевий майдан знайшли через чотири години після того, як зійшли з поїзда.

Місто, в яке їдуть жити

Я дуже люблю Житомир і особливо сильно сумую за ним восени, але це не те місто, куди люди приїжджатимуть жити. А у Франківськ хочеться їхати. Є в ньому те, що притягує: більшість людей, які за ці два роки стали мені тут близькими, родом із Чернівців, Рівного, Кропивницького, Тернополя, Харкова. 

Навіть якщо буде бажання кудись поїхати далі, Івано-Франківськ — наче порт, в який ти повертаєшся.

500 кілометрів від Житомира — ніби й небагато, але відкритості в людях тут більше, а закомплексованості — менше. Івано-Франківськ дуже спокійний і безпечний, але водночас він не стоїть на місці.

Люди, які працюють для людей

Мешканці Івано-Франківська вміють одночасно насолоджуватися життям і важко працювати, незалежно від того, скільки грошей за роботу вони отримують. Тут маленька зарплата не означає, що можна не старатися. На кухні одного з франківських закладів, де я працювала, мене навчили, що неважливо, що і за скільки ти робиш, потрібно все робити добре, бо це — для людей.

Навіть якщо буде бажання кудись поїхати далі, Івано-Франківськ — наче порт, в який ти повертаєшся. Іноді можна змінювати обстановку, але я відчуваю, що це — місто, де хочеться осісти.

Я дуже хочу забрати сюди маму, коли вона вийде на пенсію, бо знаю, що їй тут буде комфортно.