Від суперника Марадони до водія таксі. Доля франківського футболіста

Сьогодні, 15 червня, о 19:00 у польському Лодзі в історії українського футболу може початися нова епоха. Наша збірна під керівництвом Олександра Петракова зіграє в фіналі молодіжного чемпіонату світу серед гравців, не старших 20-ти років. Суперник — збірна Кореї. Якщо зважити, що досі молоді українські футболісти за часи незалежності не підіймалися на мундіалях серед 20-річних вище 1/8 фіналу, то це досягнення виглядає унікальним подвійно, інформує Главком.

Щоправда, колись вихованці нашого футболу вже були там, куди здійнялися підопічні Петракова. Причому двічі. В 1977-му збірна СССР з дев’ятьма українцями у складі стала чемпіоном молодіжного мундіалю, а в 1979-му з сімома українцями здобула срібло. В обох випадках капітанами тих команд були наші футболісти — нині, на жаль, покійний Андрій Баль і сьогоднішній співрозмовник «Главкому» Ярослав Думанський.

Родина Думанських з Івано-Франківська для українського футболу унікальна. В 50-ті роки минулого сторіччя сяяли двоє братів. Старший, Мирослав, зробив собі ім’я у донецькому «Шахтарі». Молодший, Євген, впродовж десятиліття залишався вірним команді рідного краю, івано-франківському «Спартаку». Ще яскравіше засяяв Мирославів син Ярослав, котрий у другій половині 70-х років вважався одним із найобдарованіших футболістів СРСР, повигравав усі можливі титули на молодіжному й юнацькому рівнях, але серед дорослих свого потенціалу до кінця не розкрив. Хоча й грав за елітні львівські «Карпати», київське «Динамо» і харківський «Металіст».

Власне, історія 59-річного Ярослава Думанського яскраво характеризує наш футбол і життєві реалії того часу. Вона має бути повчальною зокрема й у контексті розвитку нинішніх талантів. Їм після польської звитяжної ходи видають чимало авансів, але  хлопці мають розуміти: знаходяться вони тільки на початку свого шляху.

«Брат був технічнішим за мене»

Пане Ярославе, ви походите з легендарної футбольної династії. Мабуть, інших варіантів, ніж займатися футболом, не мали?

Не сказав би. Гандбол грав, навіть на боротьбу пробував ходити. Але після кількох тренувань зрозумів, що то не для мене. Пізніше пробувався в хокеї. Ось там вибір стояв серйозний. В хокеї у мене справді виходило непогано, ми навіть виграли всеукраїнський турнір «Золота шайба». То звучить трохи кумедно, адже тренувалися ми взагалі за відсутності льоду. На фанері. Поїхали в Дніпродзерджинськ, де грали проти спецшкіл Києва, Харкова, Дніпропетровська, місцевої команди. На їхньому тлі ми виглядали аматорами. Але виграли у запоріжців, дніпрян, а в фіналі обіграли 5:2 харків’ян. Причому всі п’ять шайб закинув якраз я.

Звичайно, на мене звернули увагу. Забирали відразу в московський ЦСКА, куди в ті часи збирали усіх найкращих. Але я вже в той час серйозно займався футболом і відчув, що мене більше тягне до цієї гри. Постав перед вибором: їхати на збори в Алушту з футбольним «Спартаком» з Івано-Франківська чи грати в хокей. Обрав перше.

Під впливом тата?

Ні. Батько на мій вибір не впливав ніколи. Казав, що то моє життя. Мушу сказати, що старший брат Геннадій був футболістом набагато технічнішим у порівнянні зі мною. Але він вирішив присвятити себе науці — став інженером, зараз має у Львові свій бізнес. А стосовно мене, то, не виключено, симпатії до футболу схилилися ще й тому, що у нас тоді підібралася непогана компанія з юнаків 1959-1960 років народження: нині, на жаль, покійний Бодя Дебенко, Ігор Юрченко.

У першоліговий «Спартак» ви потрапили дуже рано, в 17-ть…

То було складно, бо був ще шмаркачем, а загалом команда була дуже вікова. Усі не молодші 29-30-ти. Але ті хлопці мене, молодого, не ганяли. Навпаки, мав у кого повчитися. Мене підтримували буквально всі. І то за умови, що команда як для першої ліги у нас була доволі іменита — Степан Рибак, Валерій Голубцов, Тарас Белей, Петро Кушлик, Валерій Авдиш… То були достойні люди. Навряд чи когось варто виділяти. Лідери були в кожній ланці, але загалом ми були міцні командою. В той час з Івано-Франківська мало хто вивозив очки.

Зрештою, в тому «Спартаку» ви, можна сказати, й не грали…

Так. Відіграв за франківців лише один матч — проти казанського «Рубіна». Тоді ж не було спеціально виділених для матчів збірних вікон. Сказали в Москві чи Києві, що той і той повинні з’явитися на таке-то число — й усе. Без різниці, грає клуб чи ні. Ось і я потрапив спершу в юнацьку збірну СССР, потім відіграв на юнацькій спартакіаді школярів у складі збірної України. Надалі готувався до юнацького чемпіонату Європи…

«Он западенєц і нє комсомолєц. Ми єво нє випустім за граніцу»
…Але тоді ви вже, здається, були гравцем львівських «Карпат».

Так. Опинився поміж справжніх легенд — Ростислав Поточняк, Володимир Данилюк, Геннадій Ліхачов, Славко Кікоть. Втім, ця когорта вже поступово відходила. Тренер львів’ян Ернест Юст розумів, що команду треба омолоджувати. Та й було ким  — майже весь дублюючий склад «Карпат» тоді виступав за молодіжну збірну України. Зокрема й я. У команді були Юрій Суслопаров, Олег Родін, Андрій Баль. Ми грали на «Сільмаші», дубль у нас тоді тренував Борис Рассихін — весела, надзвичайно добра людина, дуже багато жартував. У принципі, ми впевнено влилися в основу «Карпат». За підсумками сезону-1977 команда покинула вищу лігу, а в наступному чемпіонаті першої ліги виступали майже поголовно колишні дублери. Я встиг трохи пограти ще у вищій лізі, але стабільним гравцем основи теж став у першій.

«Гравцем основи» – лунає трохи умовно, адже вас теж на тривалий час висмикували у збірну…

Відразу у дві — юнацьку і молодіжну. Там було цікаво. Тоді юнацькі збірні Союзу грали добре на всіх турнірах. Пригадую свій перший виїзд за кордон, у Швейцарію. То було в 1976-му. Напередодні нас викликали в КГБ. На кожного вже була заведена особова справа. З неї кагебісти довідалися, що я, будучи капітаном юнацької збірної СССР, єдиним у команді не був членом ВЛКСМ. А тоді комсомольцями мусили бути всі без винятку. «Нєт, ето нєвозможно. Он западенєц і нє комсомолєц. Ми єво нє випустім за граніцу». Довелося тренерам терміново садити мене на літак до Франківська. Мене зустріли в аеропорту, прийняли в комсомол і з комсомольським значком відправили назад.

А як так сталося, що капітаном тих збірних СССР були саме ви?

За мене проголосували ще під час перших зборів у 1976 році в Грозному, коли тренери зібрали розширений варіант складу, з 40 гравців. Потім серед них відсіяли половину. Так з того часу й виходив з пов’язкою і в основному на правому краї півоборони. У команді ще жартували: «Бандеру» обрали капітаном». Але то без злості. У нас команда була багатонаціональна — грузини, вірмени, азербайджанці, росіяни, білоруси. Якось так вийшло, що контактували ми дуже непогано.

Навіть здогадуюся — чому саме. Річ у тім, що 90% футболістів представляли Україну, Білорусь і Вірменію. З Москви не було взагалі нікого. Тільки в останній момент, перед від’їздом на чемпіонат світу-1979 у Японію нас викликали в КГБ і запитали тренера Сергія Коршунова, до речі, корінного москвича: «Як же так, без представника столиці? Стільки московських клубів у вищій лізі і серед них немає достойних грати у збірній?» Довелося тренерам взяти, щоб заспокоїти кагебістів, Гєну Салова з московського «Торпедо». Він відсидів чемпіонат на лаві запасних. Коршунов не страждав упередженнями. Сергій Олександрович взагалі був дуже класним спеціалістом.

Про це свідчать зокрема й результати: юнацька збірна СССР вашого покоління була однією з найуспішніших в історії…

У 1977-му на Євро серед команд, не старших 18-ти років, посіли третє місце. Мені той чемпіонат закарбувався нереалізованим пенальті у післяматчевій серії півфіналу з господарями турніру, бельгійцями. Начебто все зробив правильно — воротаря поклав в один кут, а сам пробив в інший. Але влучив у стійку. Молодий, не впорався з нервами… Ми тоді у матчі за третє місце на збірній ФРН відігралися. Обіграли німців 7:2!

А в 1978-му ми у Польщі стали чемпіонами Європи серед юнаків і автоматично пробилися на чемпіонат світу-1979 до Японії, серед команд, не старших 20 років. До цього турніру готувалися ще ретельніше. Хоча тренер «Карпат» Іштван Секеч не дуже хотів мене відпускати. Окремі збори я пропустив.

«Віктор Чанов у самісіньку «дев’ятку» влучив»

То був вінець для команди вашого покоління. Збірна СССР грала у фіналі і поступилася там аргентинцям…

Вважаю, що в нас тоді команда не гіршою була — воротарі Вітя Чанов і Сергій Краковський, Сашко Заваров, Олег Таран, Олександр Полукаров, Ігор Пономарьов, Сашко Головня, Сергій Сукачов… Що не гравець, то особистість. Ми в той період, починаючи від чемпіонату Європи, вигравали майже у всіх матчах, на турнірах у Каннах, Ніцці, Монте-Карло. Ми пройшли дуже ґрунтовну підготовку. Команда також зіграла турнір у Болгарії, але на нього мене Секеч не відпустив. Тільки за місяць чемпіонату світу «дав вільну», коли ми за місяць до мундіалю поїхали для акліматизації до японського часового поясу у Владивосток. Правда, пробули там всього три чи чотири дні, а потім розпочався тайфун і нас евакуювали на китайський кордон, у Лісозаводськ. Там провели решту зборів, якісь товариські матчі. Суперники відверто слабкі. Думаю, то не стільки від спарингів користь була, скільки від перебування у правильному часовому поясі. Бо ж до восьми годин різниці адаптуватися не так уже й просто.

Аргентинців у фіналі могли переграти, якби були трохи свіжішими. Виснаженими почувалися ще перед півфінальним поєдинком з поляками. І то, мабуть, не пов’язано з акліматизацією. Радше з тим, що усі матчі чемпіонату видалися дуже важкими. Особливо — чвертьфінальна зустріч проти парагвайців. Вели 1:0, я тоді на третій хвилині забив найшвидший м’яч чемпіонату. Невдовзі після того, як розіграли м’яч у центрі, Пономарьов виконав довгу передачу на фланг на Сучачова, той пройшов і відпасував у півколо штрафного майданчика. Я туди набіг і влучно, в один дотик, пробив. Але дуже швидко пропустили двічі. Вітя Чанов, Царство йому Небесне, пропустив тоді два дурних, майже неймовірних голи. Один м’яч ледь не після прямого удару з кутового у сітку залетів. Добре, що в другому таймі Пономарьов рахунок зрівняв. А післяматчеві пенальті ми били дуже довго (по дев’ять ударів – «Главком»).

Ви тоді наважилися підійти до позначки майже в самому кінці, коли вибору вже не було.

То не тому, що боявся. Я на полі не боявся взагалі нічого. Просто перед чемпіонатом світу мав серйозно травмований гомілкостоп, порвав зв’язки. Усі матчі провів на блокадах, уколах. Бив пенальті восьмим. Якби не забив — програли б. Вирішив нічого не видумувати і пробити так, як на тренуванні. Воротар вгадав, але я влучив у самісінький кут. Після мене не били тільки Вітя Янушевський, Сашко Головня і Чанов. Кому бити — вирішував я як капітан. Головня шепоче: «Я не заб’ю, я не впевнений». Та воно було видно, що ноги трясуться. «Бий», – кажу Чанову. Віктор усе й повирішував. Спершу взяв удар парагвайця, а потім забив з позначки. Вітя, треба сказати, хоч і грав у воротах, але був дуже технічним, ногами грав, як польовий гравець. «Як виносиш від воріт, так і бий», – радив Чанову перед ударом. Віктор у самісіньку «дев’ятку» влучив.

Проте той чвертьфінал відібрав у нас чимало психологічних і фізичних сил. Треба враховувати, що вологість стояла страшенна. При пекучому сонці в таких умовах грати було майже неможливо. У другому таймі футболки були уже не мокрі, а білі від солі. Тоді ж ще не було такого правила, що у спекотну погоду в середині тайму судді дозволяють попити води. Фляги з водою лежали кругом бровки. Підбіг, нашвидкоруч зробив кілька ковтків, облився і далі до гри.

Нам, звісно, пощастило, що поляки у півфіналі були нічим не ліпшими за нас. Можна сказати, що ми їх домучили з рахунком 1:0. На фінал сил не залишалося, але зіграли на морально-вольових. У першому таймі Сукачов забив чистий м’яч, але арбітр його не зарахував. Передача йшла ледь не від лицьової лінії. Там офсайдом навіть не пахло. Загадково, до речі, чому в день матчу швейцарську бригаду, яку призначили судити фінал напередодні, замінили на бразильську.

Зрештою, в другому таймі Пономарьов таки вивів нас уперед. Але майже миттєво арбітр призначив у наші ворота пенальті, якого не було й близько. Так аргентинці й дотисли нас. Виграли 3:1. Я матчу не дограв через ту саму травму гомілкостопа.

На бенкеті, присвяченому завершенню чемпіонату, іноземці підходили до нас і говорили: «Рефері за таке суддівство вбити мало». Втім, до СССР тоді завжди ставилися погано. Тому й судили так.

«Ми були рабами комуністичної партії»
Легендарний Дієґо Марадона, який тоді був капітаном аргентинців, чимось здивував?

Забив нам третій м’яч красивим ударом зі штрафного. З правого боку, з лівої ноги, з кроку, без замаху — Чанов навіть не зрозумів, як м’яч опинився у воротах. Але загалом тоді спрацював розмін — Толик Раденко на Марадону. Оборонець «Шахтаря» тоді бігав за Дієґо по всьому полю, був його тінню. У перерві Раденко був лютий: «На другий тайм не піду! Він мені всі ноги відтоптав!» Марадона ж — здоровий бичок, при зрості 168 сантиметрів ігрова вага становила 80 кілограмів. Як вкопаний у землю — збити з ніг майже неможливо. Дієґо — малий, прекрасно координований. А ще — вражаюче різкий, вибухово зривався з місця. Але в цілому Толик з ним впорався.

Роки, проведені в складі молодіжних збірних, залишилися в пам’яті найяскравішим спомином?

З одного боку — так. Але, розумієте, перемоги — то добре. Погано, що в ті часи ми були рабами комуністичної партії, невільниками їхньої політики. Перед кожним виїздом за кордон ми підписували величезну анкету, яка, якщо мені не зраджує пам’ять, складалася з 18-ти пунктів. І всі — «обязуюсь». Зокрема ми зобов’язувалися ні з ким не вступати у контакт, не давати інтерв’ю журналістам. Були фактично як дикуни.

Пригадую, як у Швейцарії до мене підійшли українські еміґранти з Канади, хлопець і дівчина, років по 17-18. Вони подорожували Європою, прийшли на футбол. Там дізналися, що я виступаю за «Карпати» і хотіли поспілкуватися. Люди народилися в Канаді і хотіли почути, як живеться в Україні. То мусив викручуватися й розмовляти в присутності представника КГБ. Ті прислухалися до кожного слова, щоб я, не дай Боже, не продав державної таємниці. Що в таких умовах скажеш? Звісно, брехав, що все прекрасно, приїжджайте до нас.

Невільники… Контролювали, яку музику слухаєш, які книжки читаєш, з ким спілкуєшся. У магазин чи прогулятися по місту могли тільки компанією з чотирьох осіб. Звісно, поряд завжди був кагебіст. За людей нас не мали. Виграємо якийсь турнір, заробимо якісь призові, а ті всі гроші забирає начальство. Нам по 100 доларів роздали, щоб купили якісь джинси чи сувеніри й усе. Ми розуміли, що діється, але навіть думки не допускали, щоб сперечатися. Коли хтось пробував робити натяки, чув у відповідь обурення: «Ти что за дєньгі іграєшь ілі за любовь к партії?» Зараз смішно, а тоді було не до сміху.

Знаю, що навіть за таких умов наші спортсмени примудрялися кагебістів обманювати.

Та як обманювати? Вони все розуміли і або дещо дозволяли. Або закривали очі. Приміром, щоб у нас були якісь кишенькові гроші, дозволяли взяти з собою на продаж фотоапарат і по дві пляшки горілки. Бо ж приходиш у магазин, а там «кока-кола», «швепс», «спрайт». То був недоступний плід! Щось вторгуємо, і як ті діди йдемо смакувати водичкою, яка в цивілізованому світі була у вільному доступі. Кегебісти, до речі, самі теж приторговували. Усі все розуміли, але намагалися один від одного ховатися. А іноземці вже знали, що приїхав «русіш» і можна купити горілки. У них це добро дуже дороге. Ми цим користалися. В еквіваленті вдома брали пляшку за долар чи два, а там продавали по десять. Якщо все гарно складалося, то поверталися додому з новими джинсами, спортивними костюмами.

Ми ж іще й виглядали, як діди. Вперше екіпірованими в однакову форму поїхали тільки на чемпіонат світу-1979. А до того на континентальні першості виїздили кожен у своєму одязі. Доходило до абсурду. Літо, 35-градусна спека, а нам видали шерстяні костюми з нашитими поверх войлоковими літерами «СССР». Причому нашивали їх ми власноруч. Представники інших команд дивилися на нас, неначе на представників якогось стародавнього племені.

В Японії нас вдягала фірма Tiger. 23 команди грали в «адідасі» й тільки СССР — у «тайґері». Причому екіпірування нам привезли уже на місці події, в готель. Раніше, до Владивостока нам передали для обкатки по дві пари бутс — на шипах і на гумі. Гарні «копочки». Парадні костюми нам придбали в московському ГУМі. Сірі фінські костюми, блакитні сорочки, червоні краватки «Олімпіада-1980», фінські мешти — ми були задоволені, бо вперше не виділялися на тлі інших, виглядали цілком пристойно.

Не мали бажання щезнути і залишитися в одній з цивілізованих країн назавжди?

Було і бажання, і варіанти. Але розумів, що я залишуся, а вдома потім не знайду нікого — ні тата, ні мами, ні брата. Ми жили в страху. Якби знаття, що Союз розпадеться через якихось 12 років, може, залишився б. Мав пропозиції з кількох клубів, зокрема з французького «Монако», австрійської «Аустрії», швейцарського «Ґрассхоппера». Підходили аґенти, а я від них тікав. Причому мусив показово кликати представника КГБ. І демонстративно відхиляти пропозицію, говорити, що я патріот «совєцкой родіни». Люди не могли збагнути, як таке може бути. Умови ж пропонували непогані. Думаєте, я один такий був? Олегові Тарану пропонували, Сергієві Гуриновичу. Розкупити могли всю команду. Бо ж молоді, перспективні. Шкода, бо, можливо, будь інші часи, моя доля склалася б по-іншому.

новини івано-франківськ думанскьий футбол
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Автор
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
794 перегляди у липні
Я рекомендую
Ніхто ще не рекомендував

Коментарі

Коментарі призначені для обговорення, вияснення цікавих питань. Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися.

авторський проект
Сьогодні мало хто знає, що Станиславів у минулі часи був відомий як Град Діви. Свою другу назву місто отримало від найбільшої святині – чудотворної ікони Матері Божої Ласкавої Станиславівської, копії відомої Ченстоховської Богородиці. Час створення святині – кін. XVII – поч. XVIII ст. За переказами, ікону написав 70-річний іконописець Даниїл для секретаря станиславівської вірменської ґміни Донінга. Саме Донінг першим побачив сльози на обличчі Богоматері і...
ексклюзив
На одному із старих івано-франківських цвинтарів є скромна могила у вигляді ледь піднесеної над землею звичайної плити. На ній напис: «Володимир Мелех. 1889 - 1959». Тут спочиває людина, що після другої світової війни була депортована в Україну з батьківської землі – Ярославщини (тепер – Польща), ерудит, інтелектуал, прекрасний музичний теоретик та історик, перший і довголітній голова музично-теоретичної предметної комісії Івано-Франківського музичного учи...
Культура
На площі Ринок в Івано-Франківську на цих вихідних – розмаїття медів. Скуштувати і придбати тут можна травневий із різнотрав’я, червневий акацієвий, вербовий, а ще – липовий. Вони різняться за кольором, густиною, ароматом і смаковими якостями. Та навіть – ціною. Найдорожчий – 200 грн за літрову банку. Пропонують пасічники й медові наливки, а також продукти бджолярства – маточне молочко, пергу, віск, прополіс. Андрій Павлюк приїхав із Тернопільщини, припрош...
Суспільство
Днями відбулося засідання конкурсної комісії щодо визначення переможця на кращу проектну пропозицію: "Капітальний ремонт горища в приміщенні по проспекту Грушевського, 1 в місті Коломиї". Про це пишуть Версії з посиланням на Відділ економіки, інвестиційної політики та енергозбереження.  Нагадаємо, на горищі планують облаштувати оглядовий майданчик вежі з облаштуванням музейного простору міської ратуші для покращення туристичної привабливості міста.  Як пов...
Суспільство
Сьогодні о 17:00 франківців запрошують на благодійний ярмарок на підтримку притулку Благодійної організації "Дім Сірка". Про це організатори повідомляють у мережі.   Волонтери та просто небайдужі люди організовують захід, аби зібрати кошти і допомогти притулку погасити борги за лікування, харчування та перетримку тварин.  Обіцяють багато сувенірної продукції, смаколиків, які можна придбати і таким чином допомогти.   Можна нічого не купувати, а просто фіна...
Суспільство
Від нестачі води потерпають мешканці Прикарпаття. Попри дощове літо, криниці порожніють, а якщо вода є, то непридатна для пиття.  Без живильної вологи залишаються цілі села і навіть райони. Криниці порожніють, люди намагаються їх поглибити, витрачають великі гроші, але це не допомагає. Навіть худобу не мають чим напувати, йдеться в сюжеті Факти ICTV, інформують "Вікна". Така проблема у Тустані вже четвертий рік. Воду з криниць взяли на перевірку і заборони...
Суспільство
Від нестачі води потерпають мешканці Прикарпаття. Попри дощове літо, криниці порожніють, а якщо вода є, то непридатна для пиття.  Без живильної вологи залишаються цілі села і навіть райони. Криниці порожніють, люди намагаються їх поглибити, витрачають великі гроші, але це не допомагає. Навіть худобу не мають чим напувати, йдеться в сюжеті Факти ICTV, інформують "Вікна". Така проблема у Тустані вже четвертий рік. Воду з криниць взяли на перевірку і заборони...
Пригоди
Про це повідомили очевидці у телеграм чаті-112.  На відео видно, що вантажівка злетіла у кювет
Суспільство
Молоді Печеніженської ОТГ презентували місце, де вони зможуть втілювати свої ідеї та креативні задуми у життя, проводити час з друзями, розвивати свій творчий потенціал.  Цими днями у Печеніжинській об’єднаній територіальній громаді відкрили громадський простір Liberty space. Це вільний простір для реалізації творчих, культурних та соціальних ініціатив молодих людей, місце для навчань, втілення проєктів, презентацій, майстер-класів, зустрічей та здорового...
Новини по темі
Талановита землячка. Призерка чемпіонату світу, зірка Molfar Beauty Forum Ольга Загаровська
Інноваційну модель перезапуску міст на прикладі Івано-Франківська презентували в Канаді (ФОТО)
Франківський богатир. Як Вірастюк змусив увесь світ говорити про Україну
Автентичне гуцульське пиво Микуличин
Франківчанка Ілона Федорко грає головну роль у шоу в Лас-Вегасі
Як весільні сукні франківської дизайнерки підкорили світ
Гордість Прикарпаття. Про що мріє прикарпатська віце-чемпіонка Європи з боротьби Тетяна Кіт?
Відома франківчанка Анастасія Станко. Біла ворона чи журналістика як покликання.
"Український Колумб" з Коломиї - перший українець в Америці
«Ти щаслива людина, якщо можеш займатися улюбленою справою» - скрипаль-віртуоз Олександр Божик про концерт в Івано-Франківську та свою творчість