Музей фільму «Тіні забутих предків»

 Музей фільму «Тіні забутих предків», pressman

Заснований музей у 2000 році. Основні напрями діяльності: перегляд стрічки та ознайомлення з історією знімання кінофільму «Тіні забутих предків». В музеї діють такі експозиції: з життя та творчості видатних людей; з побуту та етнографії; з історико-архітектурної спадщини. 

У приміщенні музею в хаті Петра і Євдокії Сорюків, у якій в 1963-1964 роках, упродовж семи місяців, проживав видатний кінорежисер Сергій Параджанов, — під час зйомок відомої екранізації твору Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків"(золоті медалі фестивалів «Південний хрест» та фестивалю в Салоніках, відзнака Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм) Тут проводив час і творчий колектив фільму: оператор – Юрій Іллєнко, художник – Георгій Якутович, актори Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова та інші.

Саме ця колоритна кінострічка принесла митцю міжнародну славу і потрапила у двадцятку найкращих світових стрічок.  Режисер сам захотів жити тут. Він зізнався, що так йому вдалося краще відчути колорит Гуцульщини, дізнатися традиції і насититися силою природи. Ось чому фільм вийшов настільки цікавим. Гостював тут також творчий колектив фільму: оператор Юрій Іллєнко, художник Георгій Якутович, актори Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова та інші.

 Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-1

Усі гості й відвідувачі музею можуть тут переглянути фільм і ознайомиться з історією створення кінострічки. Музейна експозиція представляє речі, що пов'язані з фільмом. Цікавим експонатом є весільна ґуґля, в якій був одягнений головний герой фільму Іван (Іван Миколайчук). На стінах висять світлини з фільму. У будинку-музеї є також автентичні гуцульські одяг та предмети побутого вжитку.

Сергій Параджанов народився 9 січня 1924 р. у Тбілісі (Грузія) у сім'ї ювеліра. Професію батька митець не вибрав (за що попав в немилість), зате життєвий досвід отримав різноманітний: пробував навчатися в Інституті залізничного транспорту, працював художником-технологом; далі поступив до консерваторії на вокал (спершу вчився у Тбілісі, потім у Москві), паралельно почав навчання на режисерському факультеті. Велика частина творчих доробків С. Параджанова пов'язана з Україною.

 Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-2  Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-3  Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-4  Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-5  Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-6  Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-7  Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-8  Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-9  Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-10  Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-11

Екскурсії та гід

“Музей виник дякуючи Василю Хімчаку. Саме в його батьківській хаті оселилася творча група, яка приїхала знімати фільм за повістю Михайла Коцюбинського. Тут, у сім’ї Соруків, жили режисер Сергій Параджанов, художник Григорій Якутович, композитор Микола Скорик. Саме в цій хаті знято багато фрагментів фільму. Наприклад, відомий епізод, коли кіногерої Іван, якого грав Іван Миколайчик і Палагна, її зіграла актриса Безстаєва, сидять на покуті “повінчані” ярмом. Матір Василя Хімчака – Марічка також знялася в епізодах цього фільму. Вона допомагала підбирати правдиве гуцульське вбрання для акторів. А потім, коли відзняли кіно, то пані Марія разом із землячками поїхала до столиці й озвучувала фільм. Вони розмовляли місцевою говіркою, співали наших гуцульських пісень”, — розповідає Галина Мокан. Екскурсію жінка проводить у гуцульському костюмі й босоніж.

 Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-12

Хата знаходиться в присілку Жаб’євський потік на околиці Верховини. Вона належить Василю Хімчаку, який працює ветеринаром. Музей створили в 2000. Туристам пропонують подивитися художній фільм, розповідають про творчість режисера Сергія Параджанова, акторів фільму, а також про гуцульські традиції. 

“Ми гордимося, що в нашому краї жив і творив Сергій Параджанов. Його стрічка “Тіні забутих предків” здобула світове визнання, отримала десятки різноманітних призів і нагород. Зокрема, золоту медаль фестивалю в Салоніках, відзнаку Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм. З цим будинком пов’язані також долі й інших митців – акторів Івана Миколайчика та Лариси Кадочникової, оператора Юрія Іллєнка”, — пояснює екскурсовод. 

Найбільше туристів приїздить влітку та взимку під час лижного сезону. Більшість з них бачили кінофільм й чули про його режисера та акторів. Серед відвідувачів чимало шанувальників творчості - митці, студентів художньо-педагогічних, або мистецьких факультетів. 

 Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-13

“Того літа до нас приїздили знімати нові “Тіні незабутих предків”. Режисером був наш земляк Любомир Кобильчук. Він зараз десь там у столиці працює. Так, роль у тому кіно вже грав внук Богдана Ступки. Він приїздив з батьком – Остапом Ступкою. Вони теж були в нашому музей. Обіцяли, що повідомлять коли буде прем’єра того кіна”, — додає Галина Мокан. 

Фільм “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова – неперевершений шедевр українського кінематографа.

Стрічка була знята 1964-о року до сторіччя Михайла Коцюбинського, автора однойменної повісті про кохання Івана та Марічки. 

Твір, дія якого відбувається у Карпатах, було написано в 1911-у році. Іван від самого дитинства кохає Марічку, але любов ця забарвилася у криваві тони: немов Ромео і Джульєтта, юні закохані  належать до ворогоючих родинв: Іван – з Палійчуків, Марічка – з Гутенюків.

Хоч і поширена думка, що в українській літературі сексу немає, знаходимо у Коцюбинського вельми “педофільський” пасаж:

“Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу, або баран валує вівці, ­­­ все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця”.

Марічка випадково гине. Іван дуже страждає, але через кілька років одружується на Палагні, бо потрібно підтримувати господарство. Дітей у пари немає. Незабаром Палагна заводить коханця-мольфара (так у гуцулів називають магів, чаклунів) Юру; згодом гине Іван. 

Гуцули і Параджанов 

Останнім відомим мольфаром Карпат вважається нині покійний Михайло Нечай. Він жив у селі Верхній Ясенів на Івано-Франківщині та у 1960-х роках консультував Сергія Параджанова з приводу гуцульської самобутності та історії краю. В одному з інтерв’ю Михайло Нечай натякнув, що всесвітнє визнання стрічки – це плід мольфарськіх чар. 

 Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-14

“Вирішивши знімати фільм, ми спішно виїхали в Карпати, –  згадував Сергій Параджанов. – Коли я приїхав на місце і озирнувся, мене зовсім не охопила чарівність. Швидше, навпаки. Перше, що потрапило на очі, стосувалося повсякденної сучасності. Я побачив європейське взуття, асфальт, велосипеди, високовольтні вишки. Скелі, де билися Гутенюки з Палійчуками, вже немає: її підірвали, коли прокладали дорогу. Мушу зізнатися, мене засмутило це дивне поєднання древнього та молодого. Гудіння проводів та тягуча скорбота трембіти. Одне з вікон мого номера виходило на Черемош: швидкий, звивистий, інше – на асфальтовий двір, по якому одного разу пройшла на базар стара з коровою, а після повернулася одна, побрязкуючи осиротілим дзвіночком”. 

Знімальна група “Тіней” шукала місця, де відбувалася дія повісті Михайла Коцюбинського – у Верховинському районі Івано-Франківської області. Для кіношників влаштовували тури по граждам – традиційним гуцульським дворикам, утвореним з житлового будинку та господарських будівель. 

 Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-15

Параджанов став жити серед гуцулів, вивчати їхні звичаї і запрошувати зніматися в кіно. Крім виконавців головних ролей, всі інші герої фільму – справжні гуцули. 

Вони ходили до режисера, як до церкви, дарували вишивані рушники, сорочки, старовинні ікони. Він, у свою чергу, теж був щедрий: привозив київські торти і пригощав усіх, готував страви вірменської кухні; сам любив гуцульські частування: бануш, гуслінку, голубці з квашеної капусти. 

Одного разу кілька днів режисер жив по сусідству зі знаменитою старою. Ніхто не знав, скільки їй років, казали, що більше сотні. Параджанов познайомився з нею та подарував французькі парфуми, а вона розповіла, як ходила з Іваном Франком збирати гриби. 

“Я переконався, працюючи над “Тінями”, що досконале знання виправдовує будь-яку вигадку, – писав Сергій Параджанов. – Я можу пісенний матеріал перетворити на дієвий, а дієвий – в пісенний, чого не міг зробити, коли знімав “Думку”. Я міг етнографічний матеріал, релігійний, перевести в звичайний, повсякденний. Бо, зрештою, джерело у них одне й те ж саме. Мені могли би дорікнути в деяких відступах від етнографічної точності. Гуцули надягають “меланки” (маски) не так на Різдво, як на Пacxу. У них немає обряду “ярма” – я порушив точність, – але його підказали мені самі ж гуцули. Я чув пісню (коломийку) про те, як чоловік захомутав дружину в ярмо, – алегорія, що означає нерівний шлюб. І, коли мій Іван одружується на Палагні, я здійснив над ним “обряд ярма”. Гуцули, які знімалися в моєму фільмі, виконали його настільки ж серйозно і красиво, як усі свої споконвічні обряди”. 

Цей самий “обряд ярма” – єдиний момент, коли між режисером і гуцулами виникла суперечка. Вони кажуть: “Зганьбити нас хочете? Ми ніколи так не робили”. Сергій Параджанов пояснив суть епізоду: Іван одружується на Палагні, свідомо знаючи, що їм обом доведеться тягнути ярмо власного шлюбу. 

 Музей фільму «Тіні забутих предків», фото-16

Коли репетирували сцену похорону Петра Палійчука, батька Івана, поставили труну і попросили гуцулів здійснити покладений обряд. Порожня труна не викликала у них бажання виконати прохання знімальної групи. Довелося покласти в труну людину. Гуцули мовчали. “Чому ви мовчите?”. “Він не Петро, він Михайло!” Знайшли Петра. “Ні, це дуже погана людина. Не треба!” Час спливає. Нарешті в труну лягає тракторист Петро, який тільки-но відпрацював зміну, – складає долоні, закриває очі. І скорботний крик розноситься полониною: “Ой, Петрику! Петрику!..” 

“Трапилося нам раз потрапити на гуцульський похорон, – розповідав Сергій Параджанов. – Я здивувався спочатку: гуцули не вміють тримати лопату. Неглибоку яму вони копали на рідкість безпорадно. Незграбно вивертали землю, щохвилини промахувалися, потім нерівно засипали. Але варто було подивитися, з якою спритністю керують вони плотами на бурхливих річках, ловлять колоди, що відбилися, викладають колодязі, рубають хати. За одну коротку ніч вони відновили висячий міст, начисто знесений під час розливу. Тому у них стільки пісень про сокиру, стільки про неї легенд. 

Їхнє злиття з природою, їхня самобутність не вбиті історією. Уніатська церква, колись нав’язана їм, з її бароковою декоративністю, ворожа природі гуцула. Вони не відреклися від своїх язичницьких свят: зустрічають весну, проводжають зиму, урочисто відзначають перший вихід овець на пасовище. Гуцули пройшли через страждання, самі випробували все, що випало моєму Івану Палійчуку: кабалу, самотність, приниження. Але залишилися все ж вільними, якими бачиш їх і сьогодні. І ми хотіли зробити фільм про вільну людину”. 

Адреса: 

Присілок Глифа, с-ще Верховина, Верховинський р-н, 78700

тел.: (03432) 2-25-57

Робочі дні: субота - неділя 

Години роботи: з 9:00 до 18:00 год. 

Обід: з 13:00 до 14:00 год.   

прикарпаття музей тіні забутих предків параджанов верховина
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Оцініть першим
(0 оцінок)
Поки ще ніхто не оцінював
226 переглядів в січні
Ніхто ще не рекомендував
Авторизуйтесь ,
щоб оцінити і порекомендувати