Вийшов документальний фільм про відому прикарпатку, заслужену артистку Оксану Нищук

Журналістка Любов Гоцуляк приїхала на Прикарпаття, аби поспілкуватися з родичами і друзями заслуженої артистки, щоб зафільмувати найменші дрібниці, які відомі із життя провідної акторки Київського національного українського драматичного театру імені Івана Франка.

Ідея створити фільм-спогад належить чоловікові Оксани - Євгену Нищуку, ексміністру культури України.

Автор сценарію та монтаж - Юлія Даценко.

Фільм "Незримий скарб душі" - це документальний фільм про життя та творчий шлях Оксани Батько-Нищук - заслуженої артистки України, артистки Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка.

У створенні фільму взяли участь родина, близькі та друзі Оксани.

 Відео з ютубканалу Юлії Даценко

Довідка.

Оксана Батько-Нищук народилася 27 вересня 1973 року в Коломиї. Закінчила коломийську середню школу №1.

Вищу освіту Оксана отримувала в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені В. К. Карпенка-Карого.

Всю мистецьку діяльність на сцені театру імені Івана Франка Оксана розпочала ще студенткою 3-го курсу акторського факультету КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого. Її дебютом на сцені франківців стала роль Мавки в виставі «Лісова пісня» Лесі Українки. Саме після неї вона була прийнята до трупи театру Франка. 

Разом зі своїм чоловіком Євгеном Нищуком грала в декількох п'єсах.

Виховувала сина Олексу, який народився у 1995 році.

7 жовтня 2016 року Євген Нищук повідомив, що його дружина Оксана Батько-Нищук померла уві сні.

Прощання з покійною відбулось у столичному театрі ім. Івана Франка.

Оксану поховали на Байковому кладовищі.

Чоловік акторки франківчанин Євген Нищук написав промову яку зачитав на могилі дружини Оксани Батько-Нищук в якій розповів про життя коханої та про причину її ранньої смерті. 

Текст промови:

"Оксана Батько-Нищук народилася в самобутньому писанковому – покутському містечку на Прикарпатті – в місті Коломия. Євген любив казати – «Коломия – не помия, Коломия – місто! В Коломиї всі дівчата, як пшеничне тісто». А саме 27 вересня 1973 року у сім’ї інженерів Володимири Степанівни та Василя Михайловича Батько, які, попри технічну освіту є надзвичайно творчими та співочими.

Окрім Оксаночки, в сім’ї є дві сестрички – старша Інночка – вчителька з вокалу у музичній школі та молодша Іринка – дизайнер, театрал, директор театру «Сузір’я». Три квітки росли батькам на радість. До першого класу Оксаночка пішла до славетної Коломийської школи №1, де вже вчителі і директор Світлана Козлова бачили в ній велике майбутнє.

Вона встигала все – бігати на малювання, клас скрипки, а, найголовніше, потрапила у легендарний народний танцювальний колектив «Покуття» під орудою Дани Петрівни Демків. З яким, автентичністю виконання вони вражали не тільки українців, а й глядачів у Греції, Америці, Польщі. Цей колектив і після навчання у школі залишився для неї рідним.

Ще у школі, добре відчуваючи слово, під впливом письменницької родини Іваничуків, Оксаночка, поїхавши на Всеукраїнський конкурс читців, де в журі були, серед інших, класики української літератури Павличко і Драч, отримала першу премію. І, як наслідок, після закінчення школи, вступила до Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенко-Карого у майстерню Народної артистки України, професора Юлії Семенівни Ткаченко. Під час навчання Оксанця за своїми даними вже була готовою актрисою.

Оксаночка була, як казали, «білою вороною», а зі своїми ямочками та косою заполонила серце студента третього курсу, близького до її світу і традицій, Євгена. Вони двоє, як з іншої планети, дивували всіх. Він за нею бігав і підстерігав у гуртожитку, а вона лише гонорово та грайливо посміхалась. Цей епізод з життя дуже добре використав у фільмі «Прощання з Каїром» режисер Олег Бійма. Вона не встояла, і вже на третьому курсі в 1993 році вони побралися. Весілля за гуцульською традицією гуляли в Коломиї, а танець «Голубка» Оксани та Євгена був наче з українського поетичного кіно.

Весілля не завадило початку роботи над дипломною виставою Оксани, ролі Мавки у «Лісовій пісні». Вона була настільки талановитою та зрілою, що невдовзі, коли у Національному театрі імені Івана Франка задумали цю ж постановку, то звернули увагу на Оксану, запросили до театру і одразу зробили невід’ємною частиною цього славетного колективу франківців. Це була знакова робота на все її життя.

В той же час, у цьому вирі кохання, почало битися серце синочка Оксани та Євгена, з ним в утробі вона продовжувала грати вистави. В 1994 році 14 вересня народився син Олекса. Син, якого тягали з собою на репетиції, вистави, коли треба було не відривати від маминих грудей, але їхати з поетичною виставою за Рильським «Сповідь», де Євген з Оксаною грали, Олексу повезли до Москви. Там йому не сподобалось, він захворів, видно – відчував… Оксаночка завжди була люблячою мамою. Вона здивувалася, як швидко син подорослішав, але радо прийняла дівчину Олекси – Карішку, як вона її називала.

Вона переживала, що чоловік Євген працював тривалий час у інших театрах, а не з нею. І в театрі «Сузір’я», де працює її сестричка Ірина, яка завжди була поруч, їм вдалося разом зіграти ще в одній виставі «Ассо та Піаф».

У тій виставі було відображення складних перепетій, які накладала творчість, буденність, побутові сварки, ревність, але в якій був той градус пристрасті, нерозривності, великої одержимої прив’язаності одне до одного, вічного кохання. Попри всі епізоди життя і, можливо, хтось цього не розумів, це була любов двох рідних людей.

Життя у гуртожитку, тяжкий побут 90-х – початку 2000-них… Але театр, сцена – все це відкидали. То був світ, якому Оксаночка віддавалася повністю, не шкодуючи себе ні на йоту.

Вона завжди наголошувала: «Я не граю в театрі на сцені – я там живу. В кожному образі». Матуся і татусь, як їх лагідно називала Сяня, сильно переживали з цього і дуже раділи, коли в свята – на Різдво, Великдень, Спаса – збиралися усією родиною. Також, в сімейній родинній традиції було підніматися в гори, рідні Карпати. Там Оксаночка відчувала себе частиною природи і була в повній гармонії з цілим світом. Але знову кликали складні ролі, образи... Це і Корделія, і Хава, і одержима з «Істерії», і Ірина з «Трьох сестер» – з вистав з Богданом Ступкою; і шекспірівська Дездемона; і Міріам з «Голгофи»; і Турчиня з легендарного твору «У неділю рано зілля копала»; і Мати у «Наталці-Полтавці»; і вже згадана Едіт Піаф.

В якийсь період нових робіт не з’являлося. Це психологічно складно переносила вразлива душа Оксани. З’явився надлам, який відбився на здоров’ї Оксани.

Вже в останній період вона почала репетирувати «Санацію» за Вацлавом Гавелом. І була, як зазвичай, переконливою та талановитою. Багато хто тоді казав – «Сяня в цій ролі була б геніальною, бо, здається, її писали просто під неї». Та й вона сама аж світилася, готуючись до ролі. Її багатства духу, таланту, любові, вистачило б ще на багато ролей. І на те, щоб обіймати родину, друзів, колег, просто бабусь на вулицях, але тендітне тіло, хрупке серце не витримало. Уві сні вона тільки схлипнула. Завмерше тіло випустило невинну душу, яка буде споглядати на нас і завжди буде в наших серцях і нашій пам’яті".