Страшне перо не в гусака. Чому розстріляли редакцію "Перця" і як урятувався Остап Вишня

Газетні фейлетони і навіть просто переказані анекдоти легко могли страктувати як антирадянську діяльність.

Гумористів у тридцяті ув'язнили мало не всіх, тож знаменитий журнал "Перець" закрився через брак співробітників. Тим більше, що чимало письменників та журналістів, які в ньому друкувалися, серед них і Остап Вишня, боролися за розбудову Української Народної Республіки, пише ВВС.

Перш ніж стати фантастично популярним гумористом Остапом Вишнею, Павло Губенко зробив успішну "революційну" кар'єру.

У полон до більшовиків він потрапив у статусі начальника медично-санітарного управління міністерства залізниць УНР, яке опікувалося усіма залізничними шпиталями, де лікувалися уенерівські солдати й офіцери.

Виконання вироку відклали "до закінчення громадянської війни", і знаний уже тоді гуморист більш ніж рік відсидів у тюремному підвалі.

Урятував його, як і багатьох інших полонених, Василь Еллан-Блакитний: харківські боротьбисти (члени однієї з українських партій початку 20-х. - Ред.) мали тоді реальну владу, енергійно розбудовували культурну інфраструктуру, ретельно підбирали кадри.

У кабінеті Блакитного в редакції "Вістей ВУЦВК" (до речі, на цьогорічному Книжковому Арсеналі відтворили інтер'єр знаменитої кімнати, де народжувалося чимало амбітних проектів і задумів) і відбулося, сказати б, подвоєння особистості: Павло Губенко став фейлетоністом Остапом Вишнею.

Довженко, тоді ще вістянський карикатурист, зробив двофігурну композицію, зобразивши Вишню в уяві читачів та реальному житті. Тож на відміну од вусатого череваня у вишиванці з головою-вишнею, його alter ego з класичною краваткою під білим комірцем виглядає швидше задумливим чи навіть сумовитим.

Здавалося б, це момент осягненого успіху. Популярність письменника-гумориста просто феноменальна. Він король тиражів, ним захоплюються мільйони читачів, одна за одною виходять книжки. Більше того, йому вдалося (що вже зовсім унікально!) вигадати новий жанр - оті знамениті "вишневі усмішки".

Утім, зрідка молодий літератор брався писати не фейлетони, а захоплені театральні рецензії. Так сталося, коли на сцені "Березолю" він побачив у ролі полум'яної Жанни д'Арк яскраву чорняву красуню Варвару Маслюченко. Це було кохання з першого погляду і на все життя.

Але тоталітарні режими й ідеології завжди бояться сміху. Розстріл редакції паризького сатиричного журналу "Charlie Hebdo" вразив цілий світ. Схожа трагедія сталася в середині тридцятих років минулого століття, коли знищили майже всіх співробітників харківського журналу "Перець".

1934-го журнал припинив існування фактично через те, що не було кому писати. Професія фейлетоніста опинилася в переліку найнебезпечніших.

Остапа Вишню арештували одним із перших, 26 грудня 1933.

Кость Котко, Юхим Ґедзь, Юрій Вухналь - усі ці провідні автори гумористичного видання загинули 1937 року.

Вишня ж відбув у таборах, як згодом гірко жартував, свою десятирічку.

1943-го, коли почалося визволення України, письменники, користуючися прихильністю Микити Хрущова, зважилися звернутися з проханням про реабілітацію групи митців.

Тодішній заступник голови Ради народних комісарів Микола Бажан подав його Хрущову, а той у якийсь особливо сприятливий момент представив Сталінові.

Згоду пощастило отримати. Проте в таборах відшукали живим лише одного з фігурантів. Зеку Павлові Губенку "пощастило": коли його забирали на розстріл, мав високу температуру, не тримався на ногах, і його, аби не клопотатися, залишили десь по дорозі.

А тих, хто прибув до місця призначення, одразу ж розстріляли. Тож коли 1943-го наказали збиратися з речами, прощався з товаришами по нещастю, як на смерть.

Але далі чомусь з'явився кравець і зняв із дистрофічно худого клієнта мірку для костюма. У червонозоряній столиці Павла Михайловича під вигаданим прізвищем поклали в лікарню. Підстрахувалися, очевидно. Якби медицина виявилася безсилою, можна було би сказати, що в'язень давно загинув на суворій півночі.

У Москві Остапом Вишнею заопікувався Максим Рильський. Коли 1931 року він сам дивом вирвався з Лук'янівської в'язниці (часи були ще порівняно вегетеріанські), якраз Вишня забрав поета до себе і допоміг подолати біду.

Тепер же очільник письменницької спілки віддав другові власний костюм і з допомогою складних бюрократичних маніпуляцій швидко добув людині без паспорта рятівні продуктові картки.

Невдовзі Вишня вже друкує свою знамениту "Зенітку", інші усмішки, в яких найперш викриває "українських буржуазних націоналістів", незнищенних "самостійників". Тоді жартували, що Вишня найбільше зробив для інформування радянських громадян про те, як Українська повстанська армія продовжує боротьбу.

Перші з цих гуморесок писалися в російському Раненбурзі, де перебувала в евакуації дружина. Варвара Маслюченко-Губенко вірно чекала чоловіка. Вона приїздила до нього в табір, потім безуспішно домагалася дозволу оселитися поблизу.Тепер же взялася повертати фізично виснаженого, виголоднілого арештанта до життя.

Київ, квартира в розкішному, як на той час, Роліті на Леніна, 68 (житлового будинку для письменників), побачення із загубленим сином.

Пишуться "Мисливські усмішки", в яких ескапістський зміст давав змогу почасти уникнути пропагандистських надзавдань. Полювання теж ставало символом свободи, принаймні заблуканий у лісах мисливець на якийсь час переставав почуватися піднаглядною жертвою.

Тим більше, що громадянина Губенка звільнили за кілька днів до закінчення присудженого строку, справу не переглядали і в будь-який момент могли повернути назад на нари.

Мисливська пристрасть зміцнювала дружбу з Максимом Рильським. Скільки було переговорено в їхніх мандрах, коли шукали не так зайців, як порозуміння і втіхи від не призначеної для чужих вух розмови, подалі від підслухувальної апаратури, якою нашпиговано було письменницькі мешкання…

"По полях ми з Вишнею бродили // Восени, шукаючи зайців", - згадував у ностальгійному вірші Рильський.

Численні розповіді про те, як від захоплених неймовірною оповідкою мисливців утікає, насміхаючись, селезень або й хитрий лис, можуть зворушити й сьогодні. А біографія гумориста, якому надто часто було не до сміху, допомагає багато що зрозуміти у темних і недобрих часах, коли йому випало жити.