108 річниця заснування “Пласту”. Історія створення та становлення у Станиславові (фото)

Майже всі писані матеріяли про організацію й діяльність «Пласту» на рідних землях пропали у завірюсі двох світових воєн і в наслідок переслідування Пласту польською владою в часі поміж цими війнами. Все, що залишилося у вільному світі для відтворення історії «Пласту», – це неповна збірка пластових виховних та інструктивних журналів, деякі приватно збережені друки й документи і досить непевна пам’ять колишніх учасників пластової діяльности в Україні, пишуть Версії з посиланням на WestNews.

Перед Першою світовою війною

Як свідчать вістки в часописі “Діло” ч. 51 з 7 березня 1913 і ч. 80 за 11 квітня 1913 – Пласт у Станиславові почав свою діяльність в 1912-му році. Про ці початки Пласту пише Осип Левицький у згаданій на вступі праці так:

…“Для скоординування виховної праці впорядників, опікунів і зв’язкових Пласту в цілому краю скликано до Львова на дні 6-8 квітня 1913 перший з’їзд впорядників, на якому були заступлені пластові відділи 16-ти місцевостей… Пласт у Станиславові в тому часі вже існував і його заступав на з’їзді Григорій Кичун, професор української державної гімназії, запасний старшина австрійської армії, товариш автора цих рядків ще з львівської академічної гімназії. Йому то доручено організацію пластових гуртків серед учнів станиславівської гімназії та опіку над ними. Коли автор цих рядків став у вересні 1913 учителювати в цій же гімназії, – а Пласт начисляв уже в тому часі понад 80 учасників-учнів трьох вищих кляс, – назначено його, теж; запасного старшину, заступником і помічником опікуна.

Пласт у тому часі був суто шкільною організацією, відірваною від громадського грунту, немов причіпкою до обов’язкової руханки та з виразною військовою підготовою, якби в передчутті недалекої воєнної завірюхи.

От так ми обидва переводили в наших пластових гуртках сходини, військову муштру, стріляння, мандрівки з польовими вправами і т. ін. Вимагало це з нашого боку багато терпеливости і труду: обидва ж ми, самі “пластові новаки”, вчитувалися в чужомовні скавтські підручники, опрацьовували ввесь план виховних зайнять і його реалізували.

Самовиховна метода була ще за горами. Не інакше було і з національним вихованням, спрямованим виразно на визволення з-під чужої опіки; воно знаходило властивий вияв хіба в таємних гуртках, що існували серед нашої молоді. Тодішний директор гімназії д-р Микола Сабат, в ім’я правопорядку признавав тільки т. зв. “легальні”, отже такі шкільні учнівські ділянки, які стояли під його безпосередньою і виключною контролею. Після війни він змінив основно своє відношення до Пласту: не тільки не втручався в справи пластової організації та не контролював її діяльности, але навіть ставився до неї з очевидною симпатією.

Та, якби і не підходити до оцінки значення і вартости цього початкового Пласту, треба ствердити, що цей новий виховний рух виявив безперечні успіхи передусім у товариському спаюванні молоді, скріпленні її особистого і національного почуття та в розбудові фізичної вправности, що незабаром, в часі важкої боротьби за волю нації, стало поважним вкладом у всенародний зрив. Жаль тільки, що воєнний буревій розніс вихром по цілому світі листки з іменами тих тодішніх пластових юнаків Станиславова, які з рушницями в руках включилися в ряди української збройної сили, – боролися, терпіли, а то й геройською смертю гинули, – а Батьківщина ще й досі верстає важкий життєвий шлях, задивлена в ясний ранок сходячого Сонця Золотого”.

Перший етап діяльності відновленого Пласту 1921–1925 рр.

Після світової війни і визвольних змагань Пласт у Станиславові відродився у вересні 1921 р. за почином професора української державної гімназії Осипа Левицького, з яким разом організувала жіночі пластові частини його дружина Надія Уляна з Білинських Левицька. Базою для організації Пласту були в першому етапі українські школи Станиславова, а основниками й опікунами пластових частин – учителі цих шкіл.

У тому часі існував уже у Львові головний пластовий провід – Верховна Пластова Рада. – виданий був пластовий підручник “Життя в Пласті” д-ра О. Тисовського, виходив пластовий юнацький журнал “Молоде Життя”, – так, що можна було всюди почати і вести правильну самовиховну пластову діяльність.

В Станиславові ця діяльність була поставлена від самого початку на повній висоті. Пластові ідейні основи: закон і присяга, теоретичні і практичні пластові вмілості, глибокий і правдивий патріотизм, почуття особистої і національної чести, обов’язок допомоги другим, почуття правдивої пластової дружби, – все те було основою усієї пластової діяльности, темою кожних пластових сходин, зайнять, прогулянок і мандрівок. Не даром голова Верховної Пластової Команди проф. Северин Левицький (Сірий Лев) назвав згодом станиславівських пластових провідників прихильниками “ортодоксійного пластування”. І тому теж не диво, що із станиславівської “пластової школи” вийшов ряд пластових провідників, які служили і надалі служать усьому Пластові не тільки своїм пластовим знанням, але передусім правильним розумінням пластової ідеї і виховної методи.

А рівночасно – все це відбувалося в атмосфері незвичайно високого патріотичного піднесення усього українського громадянства і народних мас на тлі живих ще спогадів про власну державу і трагічну боротьбу за неї, серед частих шикан і переслідувань нової окупаційної влади. Недавні визвольні змагання і культ поляглих героїв був канвою, на якій мережалися всі пластові гутірки, на якій будувалися програми пластових ватер, святкувань, виступів. “Поклін героям” засвідчувався не тільки стрункими пластовими лавами у зелено-святочних походах, – він визначував шляхи пластових прогулянок і мандрівок до численних стрілецьких могил УСС і УГА у ближчих і дальших околицях міста, – він спонукував пластові частини змагатися в оправлюванні і прикрашуванні соток стрілецьких могил на міському кладовищі та в декоруванні їхніх хрестів надписами “За Україну”.

Разом із цим усім – упорядкована, систематична самовиховна діяльність у виді щотижневих пластових сходин з відповідною програмою, як гри, вправи, гутірки, впоряд, – прогулянки з тереновими вправами, спортові гри, а літом табори і зустрічі. Згодом рівень тієї діяльности підвищився до плекання вправности в окремих ділянках юнацьких зацікавлень. Цьому завданню служила підготова по гуртках до різних іспитів умілости. Окрім цього в куренях існували спеціяльні гуртки, що цікавилися різними науковими ділянками, як гуртки хеміків, природників і ін. або теж розвагові гуртки, як мандоліністів, світливців тощо. Появлялися стінні газетки гуртків і куренів, а згодом і помножувані на шапірографі бюлетені-журналики, з яких найважливіші треба згадати: “Зозуля”, видаваний одноіменним гуртком 11-го Куреня і “Хі-Хі”, видаваний 16-им Куренем. Співпраця у цих і в інших виданнях виявляла письменницькі здібності й нахили пластунів, які з часом набирали вправи й відваги пробувати власного пера теж і в інших публікаціях.

Успіхи всієї тієї діяльности були заслугою піонерів тодішнього Пласту в Станиславові – засновників і опікунів пластових частин по школах, а між ними в першу чергу професора (пізніше директора) державної гімназії Осипа Левицького і його дружини Надії. Про ролю цих пластових виховників свідчать відповіді, надіслані колишніми станиславівськими пластунами на запитник для зібрання матеріялу про Станиславівський Пласт. З них наводимо тут два такі голоси:

…“Пласт тих часів неповторний. Для цього були спеціяльні політичні обставини. Генерація, що дітьми-юнаками пережила великий народний зрив до волі, що на рідній землі відчувала гніт ворога-окупанта, що легендою овіяну боротьбу за свободу бачила в продовжуванні акції “батьків”: Зелені Свята, Листопад, Маківка, акції УВО, націоналістичний рух, політичні процеси, боротьба за університет і т. п. В Пласті ми готовилися “бути готовими” заступити батьків і продовжувати боротьбу за визволення. Для цього треба було здобути власну моральну, а з нею інтелектуальну та фізичну силу. Ми дійсно бажали великого: “меґаля айтейте”.

Тим були сповнені дні нашої молодости. При цьому – неповторність провідника-опікуна. Ніщо не було нам накинене “згори”. Наш тодішній опікун Осип Левицький був одним із нашого гурту, що не “заносив” нам “бельферством” і дуже скоро пустив нас у самоплав. Його гутірки, а ще більше такі собі прості його розмови з нами “дорогою в поході” – були як рівного з рівними і тому ніхто і ніщо не видерли нам спогаду про них донині.

“Для мене особисто – пластування тих днів це найкраще пережита й реалізована ідея добра і краси, що в аспекті мого зрілого віку називається ідеєю українського гуманізму”. (Д-р А. Фіґоль, Мюнхен).

…“Що дав мені Пласт? Цей новий спосіб виховання допоміг мені усталити мій світогляд, стати свідомим українцем і на все життя загартував мене духово і фізично, а також навчив мене поборювати всякі життєві перепони і труднощі… Коли згадую часи мого пластування, не можу не згадати про ролю, що її відігравав тоді для мене наш пластовий опікун проф. Осип Левицький. Він .мав на мене визначний вплив, а я вважав його не тільки своїм пластовим опікуном, але і щирим дорадником і захисником нарівні з батьком. Добре тямлю, як він у часі наших прогулянок до Хриплина, в Чорний Ліс, до Ямного, чи Маняви, говорив нам: “Тямте, хлопці, що не всі ми мусимо бути “панами”. Україні треба теж справних механіків, сумлінних торгівців і кооператорів, робітників і селян. Розумна людина ніколи не повинна соромитися ніякої праці”. Або: “Я волів би, хлопче, щоб ти знав менше латини (а він учив її в нашій клясі), а за те ж більше читав корисних книжок, знав більше про життя, пильно ходив на доповіді й вистави, навчився якогось ремесла – як другого знання – та у свій час брав живу участь у громадському житті. Ніхто ж бо не знає, що кого в житті жде та які вимоги поставить воно до кожного з нас. Пізніше, в Америці, куди я виїхав зараз по матурі в 1927 р.. в найтяжчих хвилинах (депресія, безробіття, військова служба у 2-ій світовій війні) збирав я не раз плоди мого колишнього пластування. Озброєний непохитною вірою в Божу поміч та надією на кращу долю моєї Батьківщини, на кожному кроці вичував я імператив пластового закону, що з нього я колись уріс не формою, а всією моєю істотою”. (Іван Петраш, Нью-Йорк).

Організація пластових частин у першолу етапі

За термінологією першого видання “Життя в Пласті” пластові частини звалися “полки”. Пізніше зменшено ці частини за кількістю членів і перезвано на “курені”.

Отож першими після світової війни постали в Станиславові три “полки”:

1) 11-ий пластовий полк-курінь ім. гетьмана Івана Мазепи, зложений з учнів української державної гімназії, заснований проф. Осипом Левицьким у вересні 1921 р. Опікунами, а потім зв’язковими Верховної Пластової Команди були: проф. Осип Левицький до 1927 р., опісля проф. д-р Сава Никифоряк аж до заборони Пласту в 1930 р.

Полковниками-курінними були: Василь Ісаїв {1921–24). Петро Ісаїв (1924–25), Василь Пашницький (1925–26). Омелян Тарнавський(1926–27), (Ярослав Кондра) Володимир Блаженко (1927–28), Теодосій Гаєцький (1928–29), Петро Саноцький (1929–30), Володимир Тарнавський (1930). Гуртки: Яструб, Крук, Олень І, Пугач, Зозуля, Лис, Рись, Хорт, Олень II, Медвідь. Число членів у час найбільшого стану: 150.

2) 12-ий пластовий полк-курінь ім. Княгині Романової, зложений із учениць державної української гімназії, а по закінченні коедукації в цій школі з учениць приватної гімназії “Рідної Школи”. Заснований у вересні 1921 р. Надією Уляною Левицькою, яка була теж опікункою і зв’язковою до 1926 р. Полковницями у тому часі були: Н. Твердохліб і Наталя П. Курінь мав гуртки “Ластівка” і “Серна”. Опікункою і зв’язковою цього куреня, зложеного вже з учениць дівочої гімназії “Рідної Школи” була вчителька Ніна Паранкевич і після неї ст. пл. Дарія Скочдополь аж до заборони Пласту в 1930 р. Курінними в тому часі були Ольга Кокорудз (тепер П’ясецька) і Анна Скочдополь (тепер Семанюк).

Майже одночасно постав у вересні 1921 р. 3) 16-ий пластовий курінь їм. Короля Данила, зложений спершу з учнів української приватної вчительської семінарії Т-ва Рідна Школа з гуртками, що їх членами були учні торговельної і промислової шкіл. Після розв’язання владою учительської семінарії зліквідовано гуртки в торговельній і промисловій школах (де Пласт був заборонений), а членство куреня поповнювалося ремісничою молоддю міста. Тільки дуже нечисленні і відважні учні торговельної і промислової шкіл залишилися членами куреня.

16-ий курінь заснував учитель семінарії Іван Слободяник, який був теж і опікуном куреня до 1925 р. Пізніше зв’язковими були по черзі: старші пластуни О. Р., Филимон Біленький і Осип Бойчук. Провід куреня, зложений із юнаків, був так добре пластово вишколений і підготований до самостійної діяльности, що пост зв’язкового був радше формальністю. Гуртки в курені були: Ворон, Лис. Ведмідь. Вовк. Курінними були по черзі: О. Р., Филимон Біленький, Володимир Боднарчук і Ярослав Андрухович. Найвищий чисельний стан куреня був 50–60 членів, найнижчий 11.

У вересні 1922-го року постав 4) 23-ий полк-курінь ім. Ганни Барвінок, зложений із учениць учительської семінарії СС. Василіянок і заснований Надією Левицькою. Опікунами куреня були: проф. Микола Ковальчук, проф. Роман Чубатий, Марія Дворянин і проф. Ярослава Кохановська (тепер Яцура). Гуртків було 3, між ними гурток “Маків квіт”. Впорядницями гуртків були членки найстаршого гуртка 12-го пластового полку ім. Княгині Романової, Тетяна Яросевич (тепер Котик) і Леоніда Хромовська (тепер Вертипорох). Число членок доходило до 50. Курінними були: Олена Мельницька (зам. Левицька, померла в ЗСА) і Галина Дворянин (зам. Крохмалюк).

У ці перші роки свого існування Пласт мусів добувати собі право громадянства як корисна виховна система. Це йшло повільно і ступнево, але мало і свій додатній вплив на пластову поставу пластунів: потреба виправдати Пласт перед громадянством спонукувала пластунів особливо пильно дбати про добре ім’я Пласту і берегти це ім’я власною правдиво-пластовою поведінкою, згідною з вимогами пластового закону. З часом це вдалося, – головно тому, що пластуни не тільки вивчали пластовий закон, але й жили і поступали згідно з його вимогами. Громадянство переконалося, що на пластунах “можна полягати” і набрало довір’я до Пласту і його членів. Пластунам віддано виконання різних громадських обов’язків, як дижури на різних імпрезах, а теж часто доручувано проведення різних дрібних робіт шляхом пластового заробітку на пластові цілі (праці в городах, направи парканів, малювання, білення хат тощо). Коли польська шовіністична “вулиця” збомбила будинок українського Сокола і погрожувала дальшими замахами на українські установи, – вся українська молодь рішила охороняти громадське майно і держати цілонічні варти біля будинків україн­ських інституцій. Однак, коли минула “новість”, коли не справджувалися погрози дальших замахів, коли прийшла втома по недоспаних ночах, – поволі молодь переставала з’являтися на нічні варти. Залишилися майже самі пластуни, які часто мусіли вартувати по кілька ночей підряд, бо інші не приходили.

Головою Окружної Пластової Ради був проф. О. Левицький і він – у порозумінні з деякими іншими членами – добирав особовий склад Ради. Впродовж 1921–27 рр. до Окружної Пластової Ради – з незначними змінами – належали: о. д-р Іван Фіґоль, катехит української державної гімназії, – як духовий опікун Пласту, Наталія Бачинська, дружина адвоката і громадська діячка, д-р Лев Бачинський, адвокат і політичний та громадський діяч, Франц Борис, кол. сотник української армії, Хведір Величко, радник Міської Управи, д-р Ярослав Грушкевич, лікар і громадський діяч, Меланія Грушкевич, дружина лікаря і громадська діячка, Марта Даниш, дружина гімназійного професора, д-р Кость Кисілевський, професор гімназії, Микола Ковальчук, директор учительської семінарії СС. Василіянок, Дмитро Макогон, управитель народної школи Т-ва “Рідна Школа”, Гнат Павлюх, професор державної гімназії, Іван Чепига, управитель і вчитель української торговельної школи Т-ва “Рідна Школа”, Лев Щирба, учитель української державної гімназії. Крім названих осіб до Окружної Пластової Ради належали з уряду кожночасні опікуни і зв’язкові пластових частин: Марія Дворянин і Ярослава Кохановська (обидві 23 пл. курінь). Осип Левицький і д-р Никифоряк (11 пл. кур.),Іван Слободяник (16 пл. кур.), Надія Левицька і Неоніля Паранкевич (12-ий пл. кур.).

Пізніше, коли терен діяльности Пласту поділено на округи, Станиславів став центром 4-ої “Дністрової” пластової округи, а Окружна Пластова Рада тереновим керівним пластовим органом. Часово замість Окружної Ради діяв “окружний зв’язковий ВПКоманди” ст. пл. Осип Е. Бойчук, після нього Г. А., а під кінець легальної діяльности Пласту місцевий адвокат і громадський діяч д-р Іван Волинський.

Крім гурткових і курінних стінних газет, а потім бюлетенів-журнальчиків, появлявся в Станиславові в рр. 1923–26 одинокий поза Львовом друкований пластовий журнал “Український Пласт”. Він був, немов офіційним органом станиславівської пластової округи і виходив під редакцією і заходами проф. Івана Чепиги, побудований матеріяльно жертвами членів Окружної Пластової Ради, громадянства і пластової молоді. Комплект цього журналу мабуть не зберігся. Число 1–2 за 1924-ий рік (14–15 від початку видання) містить ряд статтей на загальні пластові теми, багато звідомлень про пластові табори, зустрічі, вістки із пластового життя інших пластових осередків і т. ін.

Роки 1926–1930

З постанням у 1925 р. Уладу Старших Пластунів із членства, що вийшло її рядів Уладу Пластунів Юнаків, – почався новий період діяльности Пласту. Вихована висе в Пласті молодь почала ставати на зміну першим пластовим піонерам і сама передавала набутий досвід молодшим поколінням. До речі: колискою Уладу Старших Пластунів можна вважати саме Станиславів. В цьому місті був ше в 1922 р. заложений “Клюб Старших Пластунів”, що і став пізніше зав’язком нового Уладу.

В Станиславові постав у 1925 р. “5-ий Курінь Уладу Старших Пластунів ім. Олекси Довбуша” (потім перезваний на “5-ий Курінь УСП Довбушівці”), зложений перевалено з абсольвентів і абсольвенток середніх шкіл Станиславова, які не виїздили на студії, а залишалися в місті, або тільки часово доїздили до Львова. Курінною цього куреня була ст. пл. Дарія Скочдополь (тепер Бойчук).

Не зважаючи на заборону шкільної Кураторії шкільним куреням підлягати головному пластовому проводові у Львові, як і на розв’язання 23-го куреня пластунок, та поліційні шикани, – діяльність усіх пластових частин продовжувалася без змін (тільки зменшені чисельно гуртки 23-го куреня діяли тайно). Створено з’єднання усіх пластових частин у т. зв. Пластовий Кіш у Станиславові (відповідник теперішньої “пластової станиці”). Кошовим став ст. пл. Ярослав Андрухович із 16-го пл. куреня, а його заступницею ст. пл. Дарія Скочдополь.

У 1927 р. станиславівський Пласт зазнав особливо поважного удару: злегковаження державної паради в день 11 листопада 1927 дефілюючими учнями української державної гімназії стало безпосередньою причиною перенесення “для добра служби” пластового опікуна проф. Осипа Левицького до гімназій на заході Польщі. І це – як виразно сказано було в поліційних актах – “за виховування молоді в Пласті в комуністичному дусі”.

Але ця, хоч як болюча подія, не вплинула вже рішально на дальшу долю Пласту в Станиславові. Опіку над 11-им пластовим Куренем перебрав проф. д-р Сава Никифоряк, а Кошова Команда почала робити заходи для поширення Пласту серед нешкільної української молоді в місті й околиці, в тому серед молоді селянської.

В самому Станиславові зорганізовано в 1926 р. – 5) 63-ий пластовий курінь ім. Ольги Кобилянської, зложений із жіночої ремісничої молоді на передмісті “Бельведер”. Основницею була ст. пл. Дарія Скочдополь і вона теж була зв’язковою цього Куреня до вересня 1930 р. Курінь мав два гуртки, – курінною була Т. Ф.

Організація Село-Пласту в околицях Станиславова має свою окрему історію. Від самого початку діяльности пластової організації в станиславівських школах існували намагання перенести Пласт поза шкільні мури і поширити його серед сільської молоді. Пластуни-учні, що доїздили до школи з поблизьких сіл, закладали пластові гуртки в своїх рідних селах і ці організації Село-Пласту переважно доводили до зовсім гарних успіхів.

Початок цій акції дали пластуни 11-го Куреня, що доїздили до школи з поблизького, свідомого і розмірно заможного села Ямниця, де опікуном 39-го пл. куреня ім. Івана Смицнюка був місцевий парох, потім пластовий духовник у ЗСА, сеньйор сеньйорів о. Юстин Гірняк (помер в ЗСА 1958 р.). 39-ий пластовий курінь (хлоп’ячий) складався з 3-ох гуртків, впорядниками яких були старші члени 11-го Куреня в Станиславові. Ця пластова частина, що складалася із самих селянських хлопців, дала приклад і наявний доказ, що доволі трудні вимоги пластової методи зовсім під силу селянській молоді, яка під відповідним проводом здібна осягнути правильний теоретичний і практичний пластовий вишкіл.

В сусідньому із Ямницею селі, Павелчі, існував правильно оформлений 45-ий пластовий курінь ім. Святослава Завойовника, заснований 1925 р. ст. пл-ном самітником Василем Третяком, що був його зв’язковим до 1930-го року. Курінним у роках 1928–30 був Василь Матіяш. Опікуном місцевий парох о. Стефанюк. Гуртки: “Дятель” і “Бобр”.

76-ий Курінь ім. Олега Віщого в Угорниках був створений пластуном Богданом Михайлом Ганушевським, сином місцевого пароха о. Михайла Ганушевського, що був опікуном Куреня. Сам Богдан Ганушевський, хоч був учнем станиславівської гімназії, належав не до 11-го пл. куреня, а до 45-го сільського куреня в Павелчі. Там він познайомився з веденням пластової діяльности з сільською молоддю і потім заснував і став зв’язковим нового куреня в Угорниках. Цей курінь мав два гуртки “Бобр” і “Лев”.

89-ий пл. курінь в Саджаві, заснований у 1926 р. ст. пл-ном Г. С. Цей курінь, що діяв у “глухому селі”, далеко від більшого міста, за короткий час відіграв був уже корисну ролю в селі й давав надію стати прикладом добре поставленої частини Село-Пласту.

Окремі пластові гуртки діяли ще в таких селах: Микитинці і Підпечари.

В малих містечках Станиславівщини постали і діяли такі пластові частини позашкільної молоді:

54-ий пластовий курінь ім. Олени Степанів у Тисмениці, започаткований родиною Волосенків, а зложений із дочок місцевих міщан. Опікункою куреня була п. Шкорута, зв’язковою від 1924 р. до 1927-го Дарія Скочдополь, а потім до розв’язання Пласту ст. пл. Марія Шкорута.

56-ий пластовий курінь ім. гетьмана Петра Дорошенка в Тисмениці, заснований теж 1924 р. родиною Волосенків, зложений із міських хлопців. Зв’язковим був короткий час ст. пл. сл. п. Роман Скочдополь, потім ст. пл. Степан Маціборко. Рушіями діяльности куреня були брати Іван і Євген Лозинські, учні станиславівської гімназії, що доїздили з дому до школи. Вони теж були по черзі курінними 56-го куреня.

92-ий пластовий курінь ім. Ольги Басараб у Богородчанах був зареєстрований Верховною Пластовою Командою перед забороною Пласту в 1930 р. Одночасно з побільшенням пластових частин і поширенням організаційної мережі, поширено теж обсяг діяльности Пласту.

До часу вибору Кошової Команди – пластова діяльність поодиноких частин завмирала на час літніх ферій, бо більшість членів шкільних куренів покидала місто і виїздила на вакації. Від 1926 р. кошова команда почала творити кожного року т. зв. “вакаційні курені”, складені з пластунів і пластунок, що залишалися в місті. Такий вакаційний курінь відбував спільні мандрівки по Карпатах, а головно брав участь у зустрічах, що їх організував 5-ий Курінь старших пластунів “Довбушівці” на шпилі Говерлі – з закарпатськими пластунами. З таких зустрічей деякі галицькі пластунки і пластуни переходили кордон і відвідували пластові табори в Карпатській Україні, а деякі закарпатські пластуни брали участь у пластових таборах на “Соколі” біля Підлютого в Галичині. І якось так воно “само” складалося, що завжди після такої зустрічі граничні стовпи на Говерлі зміняли свої символи і написи. Замість – як перше – орла і літери “П” по одному боці та лева і літер “ЧСР” по другому, – з’являлися по обох боках тризуби і повні надписи “Україна”… Спротив українського населення Галичини насильно веденій польонізації довів до репресій влади проти всього, що українське. Коли ж у літі 1930 р. в бойовій акції ОУН під Бібркою згинув у повному пластовому однострою вихованок 11-го пластового Куреня з Станиславові ст. пл. скоб сл. п. Гриць Пісецький, – доля Пласту була припечатана. У досвітніх годинах 26-го вересня 1930 переведено поліційні ревізії в пластових домівках і помешканнях пластових провідників. – заборонено всю дальшу діяльність Пласту забрано усі пластові архіви,сконфісковано виряд, прапори і т. ін. Арештовано ст. пл. Осипа Бойчука, Богдана Ганушевського і його брата Мирона. Їх звільнено без судової розправи після трьох тижнів.

Та Пласт можна було формально розв’язати, але не було сили його заборонити. В цілому краю пластова молодь продовжувала пластову діяльність, хоч без одностроїв, – під іншими зовнішніми формами і під новим пластовим проводом – таємним “Пластовим Центром”.

У Станиславові старшопластунський курінь “Довбушівці” перебрав існуюче від давна туристичне Т-во “Чорногора” і під цією зовнішньою вивіскою вів далі свою пластову діяльність. З цього періоду можна особливо згадати зелено-святочну естафету членів куреня з могили УСС у Сільці (Викторові) на міський цвинтар у Станиславові та приготування фізичними силами членів куреня саду “Народної Торгівлі” для спортового грища з тенісовими кортами і площами під відбиванку і кошівку.

Пластунки гуртувалися переважно в гуртку жіночої молоді ім. Уляни Кравченко при Філії Союзу Українок, що проявив незвичайно живу і всесторонню діяльність. Його головою була увесь час Дарія Скочдополь тепер Бойчук.

В часі німецької окупації під час другої світової війни, коли при Українських Допомогових Комітетах були зорганізовані т. зв. Виховні Спільноти Української Молоді (на пластових виховних засадах) – Станиславів дав провідників для літніх таборів, що відбувалися в Пасічній біля Надвірної. Комакдантом хлоп’ячих таборів буз вихованок станиславівського Пласту Теодосій Самотулка, команданткою дівочих таборів Дарія Скочдополь-Бойчук.

Після воєнних страхіть і виходу із рідної землі – вихованці станиславівського Пласту станули в 1945 р. плече об плече з іншими знову до пластової діяльности в зовсім інших уже умовах. Багато з них виправдало покладене з них довір’я, додержало пластової присяги і їх можна бачити і сьогодні на провідних місцях або в Пласті або в громадському житті, для якого Пласт підготовляє свою молодь.

Поданий у цій статті матеріял оснований на праці проф. Осипа Левицького, засновника і довголітнього пластового провідника в Станиславові п. н. “Пласт у Станиславівщині”.