"Моїм надзавданням була потреба розказати світу про нашу боротьбу" — режисер фільму "Снайпер. Білий Ворон" Мар'ян Бушан

У кінотеатрах України транслюють повнометражний художній фільм “Снайпер. Білий Ворон”. Вихід стрічки у національний прокат приурочили до Дня Незалежності. Фільм розповідає про початок війни на Донбасі у 2014 році і базується на реальній історії екопоселенця з Горлівки, що з пацифіста перетворився на снайпера.

Як і де відбувалися зйомки воєнної драми, які вимоги ставили перед виконавцем головної ролі, як фільм сприйняли у світі та чому важливо знімати кіно про боротьбу українського народу, в інтерв'ю Суспільному розповів режисер і співавтор сценарію стрічки Мар’ян Бушан.

Держкіно назвало ваш фільм “Снайпер. Білий Ворон” воєнним екшеном, тобто фактично бойовиком. А як ви визначаєте його жанр?

— Для мене цей фільм починався воєнною драмою і він для мене залишився в цьому жанрі. Для себе я визначив його як воєнну драму з елементами екшену.

Стрічка заснована на реальній історії, але не є біографічною. Що й чому важливо вам було залишити з реальної історії, а у чому вийти з неї? Як це змінило зміст і меседжі фільму?

— Історія спочатку дійсно базувалася на біографії Миколи Вороніна (прототип головного героя фільму і співавтор сценарію — ред.) Я тривалий час досліджував його біографію, часто з ним зустрічався, спілкувався. І на якомусь етапі відчув, що історія стає дуже ексцентричною і тяжіє більше до артгаузу, тобто історія була позбавлена яскраво вираженого зовнішнього конфлікту. І це — якраз те, чого мені не вистачало, тому що я шукав спосіб, художні засоби, щоб достукатися до великої, широкої аудиторії. А це — саме жанрове кіно, яке може потрапити у великий прокат і достукатися до кожного. Тому на певному етапі я для себе визначив, що мушу зупинитися і трішки переформатувати свій вектор у жанр воєнної драми. Тому відбулися ці зміни і, окрім певних історичних фактів, додалися художні вигадані сцени, персонажі, які зробили цю історію цілісною і зрозумілішою.

Був Воронін, а став Вороненко?

— Я змінив прізвище Воронін на Вороненко, тому що я змінив героя, змінив деякі обставини, це було зроблено з етичних міркувань.

Розкажіть про виконавця головної ролі Павла Алдошина. Чому саме він став Вороном? Зі сайту Держкіно дізнаємося, що за пів року до зйомок він пройшов спеціальну військову підготовку і що зараз Павло Алдошин воює у лавах ЗСУ.

— Так, це — правдива інформація. Це для нього і для мене був дебют. Я вибрав Павла за його піснею насправді. Мені було дуже складно зібрати героя з двох різних сутностей. Це мала бути людина з чутливим внутрішнім світом і водночас войовничо рішуча. Це — такі крайнощі, які мені було потрібно знайти в одному акторові, який би міг це передати. На кастингу важко було знайти. І коли я почув його пісню — а він так само і поет, і музикант — пісня називається "Чому", я зрозумів, що в нього є це все, що в ньому є поєднання цих двох сутностей, які він зможе проявити на екрані.

Кадр з фільму "Снайпер. Білий ворон", Фото: Facebook/FILM.UA Group

Як ви оцінюєте його гру?

— Я вважаю, що він чудово зробив свою роботу. Павло у цей фільм вклав себе до останньої краплини. Він був дуже вмотивований. Павло Алдошин дійсно проходив фізичні вправи, які він сам особисто для себе визначив. Він пройшов практичний курс зі снайпингу в нашого консультанта Максима Дашкієва. І люди, які вже були фізично підготовленими, які вже встигли повоювати, були здивовані, наскільки Павло виріс, наскільки він може змагатися з ними на рівних.

Тобто Павло Алдошин на практиці тренувався бути снайпером і тому у фільмі робить це органічно?

— Це була важлива вимога, тому що все, пов’язане з воєнною справою, зі снайпингом, для мене було дуже важливо передати максимально правдоподібно. Це — таке прагнення до кіноправди, наскільки можливо.

У нас взагалі сформувалася мілітарна нація: будь-хто може оцінити воєнну справу на екрані, чи вона правдоподібна, чи ні. Я хотів, щоб ті воїни, які будуть дивитися фільм, побачили, що наша робота була зроблена з повагою до них.

А як загалом досягали правдивості у відтворенні війни?

— У мене є одна сцена у фільмі, де герой мусить швидко збирати і розбирати автомат Калашникова. Тож я попросив Павла, щоб він цей автомат носив із собою всюди: в душ, туалет, до ліжка. Він ходив навіть в метро з ним, натягнувши на дуло якусь ганчірку, щоб людей не перелякати. Це був такий, можливо, смішний, але необхідний досвід, і завдяки цьому він за кілька місяців міг збирати і розбирати автомат швидше за будь-якого військового, який з нами працював. Це теж йому дало впевненість в собі.

Кадр зі зйомок фільму, Фото: Facebook/FILM.UA Group

Ви теж пройшли курс снайпингу?

— Я проходив теоретичний курс під час написання. Це була моя власна ініціатива, щоб розуміти тему снайпингу. Якщо ти пишеш сценарій, мусиш розуміти, про що ти пишеш, ти мусиш розуміти всі деталі. Це була необхідність сценариста і режисера бути в матеріалі. Саме ці курси дозволили мені створити багато зрозумілих деталей у фільмі. Це була базова необхідність.

Де й коли відбувалися зйомки?

— Фільм знімався винятково в Київській області. Це пов'язано з фінансовими обмеженнями, тому що будь-який виїзд, експедиція в інші регіони — це величезні витрати. А у нас і без цього був дуже насичений графік і велика кількість матеріалу, який нам потрібно було зняти. Тож наша локейшн Ольга Дьома зробила прекрасну роботу, все знайшли в Київській області. Деякі військові сцени були зняті на території навчального центру Нацгвардії, на танковому полігоні, ще деяких натурних місцевостях.

Кадр зі зйомок фільму, Фото: Facebook/FILM.UA Group

Почали знімати в 2020 році, у 2021 закінчили. У нас — чотири сезони, відповідно, нам потрібно було зобразити все протягом року. 90% — це було знімання натури. Це — дуже ризикована справа, ти залежний від погодних умов, якщо раптом ні з того, ні з сього з’явиться якась там хмаринка, перекриє сонце — ти мусиш перезнімати сцену. Це були ризики, але ми на них пішли, і все, слава Богу, вдалося. Я вважаю, що нам поталанило не просто так.

Бюджет фільму — майже 30 млн грн (за даними онлайн-кінобази "Дзиґа"). Що з них профінансувало Держкіно, у конкурсі якого ви виграли?

— Йшлося про майже 24 млн грн.

Як ви враховували те, що фільм дивитимуться у світі? Щось треба було адаптовувати, змінювати, в якийсь спосіб пояснювати саме в розрахунку на світову аудиторію і як?

— Звісно, це була перша насправді моя причина створювати цей фільм, тому що моїм внутрішнім надзавданням як режисера була потреба розповісти світові про нашу боротьбу, щоб про нас говорили, про нас згадували і підтримували. Тому саме і консультувалися зі скрипт-доктором Ліндою Сегер . Це — гуру у сфері скрипт-докторингу, яка аналізує сценарії і допомагає покращити всі його жанрові складові. Завдяки цьому у фільмі деякі сцени були підсилені, щоб для іноземного глядача це стало більш зрозумілим. Я сподіваюся, що невдовзі вийде і режисерська версія фільму, в якій ці всі сцени є, і вона доповнить ефект від перегляду.

Онлайн-кінобаза "Дзиґа" вказала в анотації фільму, що світова прем’єра відбулася 6 травня. Натомість "Кіноріум" пише лише про прем’єру в США та світовий онлайн 1 липня. То де вже побачили фільм?

— Насправді прем'єра стартувала з країн Балтії. Литва, Латвія та Естонія були першими, хто побачили цей фільм, і тільки після цього фільм презентували у США.

Як сприйняли фільм в Естонії, які ваші пережиття після презентації там, адже маєте естонське коріння?

— Я знаю, що були позитивні відгуки. Єдине, в країнах Балтії — не така велика мережа кінотеатрів, щоб був сильний резонанс. Мені тільки відомо, що фільм пройшов добре.

А які є відгуки після прем'єри у Сполучених Штатах Америки, зокрема від критиків та преси?

— Я ознайомився з відгуками на IMDb. Насправді відгуки у США дуже позитивні. Вони відгукуються дуже щиро, турботливо про нашу ситуацію і про цей фільм зокрема. Тому я можу сказати, що показ у США пройшов дуже успішно.

Кадр з фільму "Снайпер. Білий ворон", Фото: Facebook/Marian Bushan

Бачила на сайті "Кіно 24", що про фільм писали "Нью-Йорк таймс", "Лос-Анжелес таймс".

— Так, там були відгуки. З їхніми статтями можна ознайомитися у цій же ж базі. Це — приємно, вся команда заслужила цю відзнаку, бо працювали самовіддано, віддавалися цьому проєкту, і я радий, що фільм помітили. І моя місія полягає в тому, щоб цей фільм був зрозумілий для іноземних глядачів і постійно тримав фокус уваги на Україні.

Коли ви знімали фільм, чи закрадалося відчуття, що буде велика війна? Чи є передчуття такого розвитку подій у фільмі?

— Відчуття тривалої війни переслідувало мене протягом всього написання цієї історії. Саме фінал фільму і свідчить про моє відчуття цієї війни. Це — відкритий фінал, і я вважаю, що кожен, хто матиме змогу побачити цей фільм, зрозуміє ті всі меседжі, які були закладені в нього.

Фінал став фактично пророчим, бо ми його знімали взимку, і він повністю за своєю стилістикою відображає місцевість Київської області. Нам залишилося тільки поставити потрібний титр, тому що цей фінал просто засвідчив новий етап нашої боротьби.

Чи задоволені результатом, чи все вдалося так, як ви задумали?

— Фільм проходить через три етапи. Спочатку — сценарій, потім він створюється під час виробництва, знімання, і далі твориться на етапі монтажу. Я пройшов через всі ці три етапи особисто і можу сказати: я бачив, як він покращується на кожному з них. Тому я вважаю, що в тих умовах, в яких ми знімали, досягли максимально можливого результату.

Що хочете додати до нашої розмови?

— Варто сказати про важливість культури в наш час. Спочатку, коли почав писати цей сценарій, я в суспільстві чув постійно одні й ті ж самі фрази, що люди втомилися від війни і вони не хочуть дивитися фільми про війну. Це говорили переважно люди, які навіть не воювали. Я вважаю, що ми мусимо усвідомити, що культура має величезне значення для формування нашої ідентифікації, що особливо в період війни культура мусить постійно комунікувати зі своїм народом. Ми повинні розповідати історії про наших захисників, ми маємо знаходити всі необхідні художні засоби, які будуть прославляти героїзм українців.

Я б хотів звернутися до всіх: будь ласка, цінуйте нашу культуру. Дивіться, слухайте, читайте українське. Не дайте можливості російській мові збудувати ще якийсь місток, щоб з нами з'єднатися. Ці мости мають бути спалені. Ми маємо цінувати те, що нам дано від Бога: нашу мову, культуру, нашу націю.

Автори статті: Наталія Асатурян, Руслана Полівчак