Пригоди івано-франківців у Монголії (Продовження)

Вчора ми опублікували першу частину подорожі молодих ентузіастів мотоциклом до Байкалу. Про їхні пригоди у Монголії ви можете прочитати тут.

А зараз продовження 

А це сестра Раушан. Здається, її звати Каукар. Вона завжди лізла у кадр, дуже любить фотографуватися:).

 Ми повернулись до юрти, де чоловіки зайнялись своїми справами. У Елемеса господарство пристойне — є і джип, і мотоцикл, тож із Петром швидко знайшли спільну мову.

 А я роздивлялась навколо. Мені дуже подобається у юрті. Усе навколо застелено дуже гарними килимками із вовни. Усе натуральне, приємне на дотик, тепле і дуже красиве. В цій юрті було надзвичайно затишно, чисто, спокійно, дуже по-сімейному.

 Далі ми вечеряли. Їли баранину, лапшу... усе було доволі смачно. А на кінець нам дали попити кипир — домашній йогурт. Лягли спати ми просто на підлогу. Я думала, що буде холодно, але нам постелили дуже товсті вовняні килимки. Запаковуючись у свої спальники, довели до реготу цілу сім’ю і всі дружно заснули. Наступного ранку ми зібрались, поснідали із сім’єю і зробили спільне фото. Ми були дуже здивовані, коли батько і Раушан винесли нам подарунки! Петру — тюбетейку, а мені — розшитий гаманець. Я була така розчулена, що попросила адресу, написати їм листа. На що Раушан сказала, що адреси у них немає, пошту в юрти ніхто не носить. Ну що ж, я сподіваюсь, що зможу знайти Раушан через Улан-Баторський університет:)

 Тож ми запитали дорогу далі і рушили вперед. Напрямок, що нам показав Елемес, як нам здавалось, відрізнявся від того, що ми бачили на знаку. То ж перших туристів, що нам зустрілись, ми зупинили, щоб перепитати шлях. Цю люди поважного віку із Франції та Німеччини запевнили нас, що їдемо правильно. А ще серед їхніх слів промайнуло щось типу “нам довелось переїжджати річку глибиною у колесо... цих десять днів йшли дощі”. Але я чомусь не взяла це особливо до уваги.

 І нічого страшного, бо вже через кілометр-два ми побачили усе на власні очі. Іде дорога і її перетинає ріка. Невелика, але дно кам’янисте і завантаженому 640-кілограмовому Дніпру вона дається важко. Поруч стояв молодий чоловік із орлом, що заробляє на фотографіях і мотоцикл трохи підштовхнув. Щиро йому подякували, на що у відповідь почули — дай долар. Опа, як цікаво. Вибач, дядьку... бідні українці, нема у нас долярів. Ми поїхали далі і заїхали... у наше особисте монгольське пекло. Невелика долина, оточена горами, десь 10 кілометрів в діаметрі. І нам її треба перетнути по діагоналі. Всього-на-всього. Але є одне “але”. Вздовж і впоперек її перетинають річечки. Усюди вода — річки, озера, вода просто стоїть у траві. Спершу Петро намагався воду об’їжджати. Потім побачив, що перетинати ріки все одно доведеться, тож шукав просто легші місця. І все одно броди давались нам важко. Щоб витягнути мотоцикл із води, доводилось його повністю розвантажувати, а потім збирати речі заново. І так по 3 рази протягом двох годин. Мене кидало, то в сльози...

 ...то в сміх. Зате саме в той день у мене з’явились найкращі фото в моєму житті! Бідний же мій костюмчик від agvsport. А я ж так його люблю!!!

Блукали ми так цілий день, вкінці-кінців застрягли остаточно... у в’язкому, затягуючому болоті. Більш як половина заднього колеса була у рідкій жижі і витягнути мотоцикл здавалось неможливим. Тут розвантажуванням речей не обійшлося. Довелось знімати з мотоцикла цілу коляску. Тож бачите зараз унікальний кадр - Дніпро в гордій самотності.

Провозилися із цим довго, уже почало темніти. Тож щойно витягли мотоцикл із болота, тут таки ж заночували. Не те, щоб ми були у відчаї, але що робити завтра — ми не знали. Як це проїхати завтра, якщо ми витратили сьогодні цілий день і не просунулись ні на кілометр?! Сподіваємось, ранок додасть нам нових сил.

Наступного дня ми вирішили таки повернутися назад. Хтозна, можливо, Елемес порадив нам якусь коротку дорогу, а десь поруч іде центральна, без бродів? Петро ще й щось там покрутив у мотоциклі, замінив котушку запалювання і Дніпро почав себе краще почувати, нам це додало оптимізму. Та в першій же машині, яку ми зупинили, нас розчарували — іншої дороги немає, треба перетнути цю долину. Просто тримайтесь головної дороги. Усі броди важко, але переїхати можна. Хм... що ж робити, їдемо. Тримаємось головної дороги. Але таки перед нами ріка, яку вже з досвіду знаємо, самі не переїдемо. На щастя, позаду — вантажівка. Із неї вискакує чоловік, нічого не кажучи, роззувається і допомагає нам переїхати на той бік. Ой, баярла вам величезне! А будуть ще ріки? Будуть! Ех, що ж робити. Їдемо далі. Знову перед нами таки широка ріка із великою течією, тут уже не перештовхаєш. Вантажівка проїжджає повз, а біля нас зупиняється УАЗ-буханка і виходить казах (як потім виявилось), що говорить англійською. Ура, зможемо домовитись. Перетягнути вас? Нема проблем! І за мить ми вже на тому боці. На радощах Петро вручає в знак подяки коньяк, сувенір. Казах радо приймає, а потім каже: тен доларс. Що?! Кх, кх... ми, звичайно, дуже вдячні, що би ми без нього робили, але 10 баксів, після того, як від щирого серця дали подарунки? Ми не знаємо, що казати, а казах не губиться: там далі ще будуть ріки, я вас всюди перетягну. Дай тен доларс! Згадуючи вчорашній день і думаючи про “ще ріки”, ми таки думаємо, що це невелика ціна за те, що б дістатися до Ховда. Ну та гаразд, ось тобі 10 баксів. Я сідаю у їхню машину, щоб наші гроші не поїхали бозна-куди і ми їдемо далі. Проїжджаємо 10 кілометрів — сухо, жодної річки, проїжджаємо 50 кілометрів — ні калюжки, а де є ріка — там є і міст. Ось значить, який ти турботливий? Мене ця ситуація виводила із себе. Навіщо отак брехати? Чого я маю їхати в цій смердючій бляшанці і слухати їхнє гидке радіо (до речі, російську попсу, яку співають по-монгольськи!), якщо могла би насолоджуватись краєвидами у рідній колясці “Дніпра”?

Тільки я це подумала, як на шляху нашому таки з’явилась ріка. Наш “друг” зупинився, закотив штани і демонтративно почав переходити воду, яка сягала йому аж стегон. А-я-яй, казав він, “кар — ноу проблем, мотоцикл — проблем”. Та ми й самі бачили, що для нас це проблема. Але ж давай, перетягуй, ми ж тобі заплатили. Тут він чомусь забув англійську і почав малювати щось на піску. Каже, є ця дорога, якою я можу проїхати, а ви ні. А є інша дорога — там можна проїхати, але це зайвих 30-40 кілометрів, мені це невигідно. Тому давай ще 30 баксів. Тут я просто озвіріла. Кажу, ми ж тобі заплатили, домовились, що за ці гроші ти везеш нас до Ховду. А він: та ні, то тільки за одну ріку ви заплатили. Ми з Петром тут перейшли на милозвучну українську, але він, мабуть, по інтонаціях здогадався, що ми маємо на увазі і сказав: добре, добре, їдемо далі, безкоштовно. І поїхав тою об’їзною дорогою. Виявилось, гак там від сили один кілометр, бо вже через 500 метрів був новий бетонний міст. Я їхала далі в їхній машині і так бажала процвітання бізнеса цьому казаху, що він до кінця життя буде забезпечений, це точно. Десь кілометрів через 30 Петро зник з обрію. Відстав, бо казах на УАЗі їхав, ніби на змаганнях із раллі. Я кажу: зупиняй, будемо Петра чекати. А казах каже: ой, я спішу, мені ніколи, давай вилазь, чекай його сама в степу. О-хо, його щастя, що він української не розуміє. Я йому сказала, все, що я про нього думаю. І, звичайно, із машини - ні ногою. Казахи злились, дратувались.... але що пороблять. Петра ми таки дочекались разом і тоді вже розпрощались із ними, надовго і далеко. Забігаючи наперед скажу, що вони ще мали наглість нам дзвонити і питати, чи не потрібна нам якась допомога?! Отаке-от нам трапилось. Тож, дорогі, вчіться на наших помилках. Будьте завжди на сторожі:).

Далі цілком благополучно ми дісталися до Ховду. Ура, цивілізація! В Монголії кожне містечко для нас було великою радістю!

 Тут і хороша заправка, і люди привітні, і «Урали» навіть є, а значить, якщо раптом якась поломка — то можна буде поремонтуватися. Словом, не пропадемо!

 Ось цей, єдиний «Урал! в Ховді нам трапився на заправці. Його водій і пасажири дуже дивувались, як ми змогли сюди добратися на нашому мотоциклі.

В Ховді ми зайшли до кафешки, “зоогийн газаар”, як тут кажуть. І знову — мовний бар’єр. Меню лише на монгольському, крім “цай” і “котлет” нічого не зрозуміло. Щоб не замовити якихось тарганів, попросили те, що було у інших клієнтів. От такий гуляш із купою м’яса — близько 25 гривень. Дорожче, ніж ми очікували. Але все-таки непогано.

В Ховді нас чекала ще одна приємна несподіванка. Шукаючи інтернет, ми надибали на нашого Павла! Він тут уже другий день, живе у готелі, відпочиває. Як він казав, коли ми відстали, він чекав нас декілька годин, трохи повертався за нами, але так і не знайшов. Сподіваючись, що ми таки обігнали його по якійсь із паралельних доріг, поїхав далі. В Ховді він уже другий день жив у готелі. До речі, готель тут коштує 30 доларів за ніч у доволі великому номері із двоспальним ліжком, диваном і телевізором... і холодною водою. Була там гаряча, але дуже ненадовго. Ми підселились в номер до Павла за третину ціни, бо дуже хотіли нормально помитися, випрати речі і відпочити, після наших болотяних пригод два дні назад. Вперше в нашій мандрівці зупинились в готелі. Мені чомусь здається, що і востаннє 

 А зранку, 22 липня ми усі разом вирушили далі. Попереду — 400 кілометрів до Алтаю і ми планували доїхати до нього за два дні... Чи доїхали? Чекайте наступний пост!