Аншлаг і море квітів та овацій: мюзикл Гуцулка Ксеня франківського драмтеатру в Чернівцях

Третій день фестивалю. І перший аншлаг у залі, перші тривалі овації глядачів зібрала «Гуцулка Ксеня» – мюзикл Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Слава про нову постановку франківчан дісталася Чернівців задовго до того, як актори привезли свою роботу на фестиваль «Золоті оплески Буковини». Можливо, ажіотажу навколо цієї вистави сприяв однойменний фільм, який зовсім нещодавно пройшов кінотеатрами країни і отримав непогану пресу і захоплені відгуки глядачів про це пише 0342.ua BukNews.ua.

Фестивальний глядач отримав не просто виставу, а справді якісне яскраве шоу – з живим оркестром на сцені, лазерними спеціальними ефектами, головними безпровідними мікрофонами, афористичними діалогами, добре акцентованими жартами і комічними ситуаціями, гуцульськими вечорницями, веселими коломийками і навіть запальний аркан. Сценографія постановки мінімальна й обмежується фактично кількома пересувними столами й лавицями, які залежно від обставин використовуються за прямим призначенням, або для інших потреб. Зокрема, як подіум для акторів.

Тригодинна вистава, упродовж яких одні дійові особи намагаються поєднати молодят – Ксеню (актриса Валерія Мочарська) і американця українського походження Яро (Сергій Лазановський), а інші – переважно Гелен (заслужена артистка України Любов Ніколаєнко) і Зюзя (заслужена артистка України Ольга Качмарик-Комановська) – перешкодити їхньому щастю, розпадається на окремі комічні сцени, часом з легким нальотом кітчу, елементами реклами і самореклами, яскравою акторською пластикою, яка підкреслює їхню добру фізичну форму, своєрідні вставні новели, перемежовані вокальними і пластичними партіями-лініями інших героїв. Тим часом самі молодята, які загалом викликають симпатію та довіру, будують свої стосунки за власними правилами і живуть власним життям.

Шалена енергетика харизматичного директора і власника оселі «Говерля» Івана Синиці (заслужений артист України Олексій Гнатковський) – цілковите потрапляння в образ, і, що дуже важливо, це образ наповнений життєвою правдою. Водночас, як би сильно глядачеві не припав до душі Іван Синиця, зав’язка всього дійства за його участі є явно затягнутою. Бодай до якоїсь дії персонажі мюзиклу переходять ледь не у другій частині її першої половини. До того – це переважно вокальне представлення і самомилування. Можливо, режисер вирішив, що гарного забагато не буває. Та й глядач ніколи не скаже, що замало отримав за свої гроші. Проте чи виграє від цього, зокрема композиційно, вистава загалом? Окрім композиційної, деяким сценам бракує також технічної злагодженості. Хоча останнє, швидше за все, наслідок гри на значно меншій чернівецькій, ніж рідна івано-франківська, сцені.

Виграшними і такими, що знаходять відгук у глядацької зали є сцени, зіграні дуетами героїв Іван Синиця (заслужений артист України Олексій Гнатковський) – Майкл Деделюк (артист Павло Кільницький); той самий Майкл Деделюк – Марічка (артистка Мирослава Полатайко). Те саме стосується дуету Яро (Сергій Лазановський) – Зюзя (заслужена артистка України Ольга Качмарик-Комановська). Комічного ефекту сценам додає виправдане використання гуцульського діалекту, яким послуговуються актори. Така собі місцева екзотика, експортний варіант типового гуцула для широкого українського глядача.

Наче похопившись, що одного сміху часом замало, режисер додає до дійства короткі ліричні сцени про красу рідного краю і кохання до нього. Хоча веселощі однозначно переважають упродовж всього дійства. Навіть загроза трагічного розставання закоханих через незалежні від них життєві обставини зіграна у комічному ключі. Що, можливо, не зовсім виправдано з точки зору життєвої правди, проте однозначно до вподоби глядачеві. Тій самій меті – творенню ліричного струменя у мюзиклі, вочевидь, мала слугувати найперша сцена, з якої починається все дійство. Вокальна музично-лазерна містерія, напевно, магічних карпатських сил, які управляють життям цього краю і людей, які його населяють. Хоча сама сцена, під час якої героїня ходить по зсунутих докупи столах, з рештою дійства фактично ніяк не пов’язана і є загалом мало зрозумілою глядачеві.