До омріяного Байкалу: прикарпатські мандрівники вже у Монголії (ФОТО)

18 липня пополудні в наших закордонних паспортах з’явилась відмітка, про яку ми мріяли останніх півтора роки: Монголія! Так-так, ми перетнули цей кордон. Сказати чесно - це було непросто. Ще на російській стороні ми помітили, що це буде нелегко. По-перше, насторожило те, що на пропускному пункті ми побачили двох монголок, з якими спілкувалися ще години 3 назад перед кордоном. Ми вже думали, вони вже давно вдома, а вони ще сидять тут. Ну а потім ми побачили в чому причина: тут був цілковитий бардак! Іди в ті двері — ні, спочатку в ті — та ні, іди сюди. Постій тут в черзі, що немає форми. Повз тебе постійно протискатимуться люди, щоб піти першим. Потім вийди з приміщення, обійди навколо і зайди ще раз... Це було схоже на цирк і, здається, російські митники отримували від цього задоволення. На тому пропускному пункті заїжджало дуже багато монгольських машин, що везли із Росії цілі вантажівки накупленого там краму. І знаєте, що? Їх примушували розвантажувати усі сумки і розкладати вміст. Це просто катастрофа! Я думала, це буде тривати вічність. Але вони таки зжалились над нами — туристів пропустили поза чергою і майже без огляду. Хух, пів-справи зроблено.

 Але попереду — монгольський кордон. А це просто театр абсурду. Зустріла нас там жіночка у білому комбінезоні. Зразу стало моторошно - який же тут буде огляд?! Виявляється, тут проходить дезінфекція. Мотоциклом треба заїхати у калюжу з якоюсь бурою рідиною, а от із цього будиночка жіночка тебе “обробить”. Але ми ніяк не могли зрозуміти, як же це буде відбуватися. Жіночка чамкала жуйкою, щось кричала і багато махала руками. Зрозуміло було тільки “50 рублей” і що без цього вона нас далі не пропустить. Ну хто його зна... може, у них тут так заведено... Словом, ми повелися. Дали їй 50 рублів, вона у ту ж секунду, не питаючи, пшикнула із апарата на колесо коляски і повністю мене облила. В руках у мене був фотік, то ж жіночка ця, таких милозвучних українських компліментів, якими подякувала я їй, ще, мабуть, не чула. Але є добра новина — Дапіксе, фотік твій тепер продезінфікований, то ж ніякі болячки до нього не чіплятимуться!

 Далі було заповнення усіляких бланків, штампи в паспорті... Я була дуже здивована, що жодна людина на митниці не знала ні російської, ні монгольської. Тут так багато туристів! Щодня - десятки. Невже ж їм завадило б розжитися на хоча б одного англомовного працівника? Усі написи навколо монгольською, ти ні прочитати не можеш, куди піти, ні сказати тобі ніхто не зможе. Добре, хоч бланки були англійською. Тож це пекло ми пройшли. Чех підрахував, що в сумі ми пред’являли документи на 17 контролів. Трохи роздратовані ми таки в’їжджаємо на територію омріяної Монголії. Одразу ж купуємо страховку і одразу ж маємо перший контакт із місцевими “розводилами” туристів - хлопці, що обмінюють валюту. Поки Петро і Павло купляли страховку, я мотоцикли берегла від їхніх рук: тут ніхто не соромиться чужого. Цікаво - підходять, торкаються, залізуть посидіти, кермо покрутять... якби мене там не було, мабуть, і поїхали б. То ж я їх, як мух відганяла, а вони таки розговорились. Один хвалився, що знає англійську, йому це треба, щоб з туристами спілкуватися. Я його англійською запитала, то ж який курс? На що він відповів “да!”:). Це тепер я вже знаю, що коли монгол каже, що він знає англійську, то він знає п’ять слів: хеллоу, тен доларс, мані, туріст. Через кілька метрів зупинились для фото і нас миттєво обступили діти. Теж завжди ще здалеку кричать “хеллоу”.

 А це були перші юрти, які ми бачили, то ж ми фотографували майже кожну 

 Пейзажі нас просто вражали.

 Кажуть, шлях вуід кордона до Ховда — найскладніший. Тут і славнозвісна гребінка, і дуже стрімкі перевали. Ми їхали на висоті 2100-2700 метрів над рівнем моря. Вершини навколо — до 4000 метрів. То ж і нам, і Дніпру трохи бракувало повітря. Дійсно, долали ми цю ділянку довго і важко, але краса навколо була того варта.

 Щойно ми проїхали найбільший перевал, зітхнули з полегшенням, розправили крила... як нам трапились туристи! Це були перші туристи в Монголії, ще й на мотоциклах, то ж ми були їм дуже раді!

 Два мотоцикла (між іншим, хлопець із дівчиною за кермом!) і машина підтримки — дуже весела компанія із Польщі.

 Ми не змогли знайти спільної мови, яку б знали усі, то ж це був перший випадок, коли усі ми, українці, чех і поляки спілкувалися на своїй рідній мові — і всі один одного розуміли.

 Петро ділився своїм досвідом...

 Поляки ділились — своїм. Це число, якщо не помиляюсь, — курс монгольських тугриків до долара.

 А зранку ми вирушили до містечка Олгій — місце, де можна було обміняти гроші, купити сім-карту і трошки продуктів.
Ось така...  Монголія:)

 Поляки нам сказали орієнтир, щоб знайти банк — за світлофором повернути ліворуч. А світлофор в цьому містечку один. Та ще й який! У нас була така думка, що монголи читають справа-наліво, але щоб і світлофори були такі...

 Таки знайшли потрібне місце, зупинились. Я пішла в банк, а Петро — вдосконалював мотоцикл.

А це типовий монгольський байкер. Їх тут — тисячі. Здається, що кожен себе поважаючий монгол, що колись був неймовірно вмілим вершником, пересів на китайський мотоцикл. Вони розсікають цими “дорогами”, як навіжені! Про шоломи тут, звісно, ніхто ніколи не чув. Але на дорогах тут дуже багато пилу, то ж голову все-таки прикривають. У кращому випадку — вдягають на себе будівельну каску і лікарську маску, як от оцей чолов’яга. А зазвичай — просто обмотують голову якоюсь ганчіркою-хусткою і прорізають дірки для очей. Видовище — відлякуюче:).

Поки Петрик спілкувався із російськими та місцевими байкерами, я повернулася із банка... мільйонеркою!!! Ціла пачка грошей, купюрами по 10 000! Відчуття... хвилюючі:) На жаль, мільйонеркою я була лише до першого магазину, де за якусь упаковку цукерок заплатила 3000 тугриків...

Отож зробивши усі справи, ми направились далі, у напрямку Ховда.

На шляху — знову дезінфекція. Цього разу треба було просто потоптатися у ящику із вологим піском. І це, друзі, безкоштовно! Ну ще якби вони брали за це гроші, я би зрозуміла — розвів туриста, треба хоч для галочки, щоб він щось там зробив. Але безкоштовно — значить, вони дійсно свято вірять, що вологий пісок вб’є на наших черевиках усіх мікробів?! Ми навіть в якомусь бланку розписалися, що ми цю процедуру пройшли. Ех, знову цирк...

А це яки! Я так хотіла побачити їх вживу! Ось, маю тепер. Дуже красиві тварини. На жаль, полохливі, підібратися близько дуже важко.

Дорога наша пролягала повз невеличкі озерця. Вода радувала наше око... спочатку. Дуже багато туристів розповідали нам, що в Монголії із водою, навіть на нашому маршруті, будуть проблеми. Що треба возити із собою великий запас. То ж озерам і рікам ми раділи... спочатку.

... а дощ нас таки зачепив. Ми доїхали до містечка Толдо уже під дощем, а дорога далі була просто під чорним небом! Так, сьогодні ми проїхали занадто мало, але ж навіщо їхати далі за таких умов... Ми вирішили дощ перечекати. Та ставити намет на мокру землю так не хотілося... Тож Петро постукав у двері першої-ліпшої юрти... і за декілька хвилин ми уже сиділи в теплі за сімейним столом. Нас покликали на “цай” — це той обов’язковий мінімум, яким, за звичаєм, пригостити перехожого зобов’язаний кожен.

Чесно кажучи, порозумітися насправді було непросто. Раушан (дівчина у білій кофтині) - студентка Улан-Баторського університету, майбутній педагог — єдина в сім’ї, хто знала трооошечки російської мови. Це трошечки виявилось насправді надзвичайно малим, тож ми все одно спілкувались переважно жестами. Ми намагалися пояснити, звідки ми, навіщо сюди приїхали. Що хочемо подивитися, як вони живуть, раді будемо допомогти в господарстві тощо... Та розмова не надто клеїлась. Тоді ми загадали про нашу чарівну паличку — нашого друга Тегшее. Подзвонили йому і попросили пояснити за нас, хто ми і навіщо. В процесі розмови у батька сімейства посмішка ставала все ширшою і ширшою і я зрозуміла, що у нас все буде гаразд. Елемес сказав, що він дуже радий таким гостям, запрошує нас переночувати у їхній юрті і покаже нам усе, що нас зацікавить. І вмить — ми стали наче членами сім’ї.

Я показала нашу карту, Петро вручив усім подарунки. Мамі і батькові — ліхтарик і ніж, речі, потрібні в побуті, вони їм дуже зраділи. А дівчаткам і хлопцям — ковані сувеніри Василя Гудими, шкіряні сувеніри від Сергія Тригуби, і, звісно, прикраси, що для нас зробили учні — дорослі і діти — івано-франківської школи хенд-мейду «Баобаб». Браслетики так зацікавили дівчат, вони із мамою сиділи і розглядали, як же це зроблено. Тож мені довелось провести своєрідний майстер-клас. Так що дякуючи “Баобабу”, тепер браслети з бісеру вміють робити і в Монголії.

Ну, а далі ми стали геть свої і почали розпитувати про все, що відбувалось навколо. Виявилось, що це монгольська сім’я, а казахська. На півночі і заході Монголії живуть переважно саме казахи. Та звичаї у них доволі схожі із монгольськими. Ось це, наприклад, — славнозвісні кізяки, якими палять тут грубку.

 Далі ми всі разом пішли доїти корову. Це вони казали “корова”. Насправді ж ці пухнасті створіння — яки. Я теж хотіла спробувати, але корівонька нікого, крім хазяйки, до себе не підпускала. Як вони в тій шерсті знаходять вим’я, для мене досі загадка 

 Потім ми пішли із дітьми погуляти до місцевих пам’ятників. Це погруддя місцевих героїв-батуїв. Звідти відкривався чудовий вид, і на наш сьогоднішній дім теж.

Я дивувалась, наскільки маленькі тут люди. Я не знаю точно їхнього віку, але пам’ятаєте, Раушан — студентка другого курсу. Я серед них почувалась Гулівером із далеких країв.

 Продовження читайте на сайті завтра