Сьогодні знову день чекання ― дзвінків, роботи, чогось. Тут не пояснити домашнього стану залишитись «сам удома». Вдома ― це кайф! Тут ― психологічна катастрофа.
ПОЧАТОК ІСТОРІЇ: Осінь у Нью-Йорку
8 ранку ― і в нашій, здавалося б, такій густозаселеній квартирі вже порожнеча. Я чую як вони поспіхом збираються на роботу, допиваючи в порозі каву і на ходу, доїдаючи найпопулярніший тут, мабуть, варіант сніданку ― вівсяні пластівці, або oats. І поспіхом не тому, що запізнюються (хоча буває й таке), але, передовсім, тому, що тут до іншого ритму просто ніхто не звик. Чи то ці шалені відстані накладають такий відбиток на усю подальшу поведінку, чи то вже просто частина життя тут, чи все разом узяте, але в Нью-Йорку «повільно» означає «неуспішно».
Всі історії з рубрики "Щоденник "вимушеного" емігранта"
8 ранку ― і в нашій, здавалося б, такій густозаселеній квартирі вже порожнеча
І от ти залишаєшся сам. Наодинці зі своєю порожнечею, яка особливо гостро резонує з твоїм внутрішнім станом. Ти не можеш дозволити собі розслабитися ані на секунду, в твоїй голові безперервно відлунює: «потрібна робота»! Бо тут, як ніде, починаєш розуміти твердження: «час ― це гроші». Велике, замкнене, взаємообумовлене коло ― де гроші потрібні для часу, а час ― для грошей. Де час з невідворотною швидкістю з’їдає усе і де ти потребуєш того ж таки часу, щоб «триматися в тонусі сякої-такої стабільності». В тих межах, в яких вона тут можлива.
Одразу після приїзду подруга купила мені сім-карту для телефону (35$), проїзний на метро (32$) і дала кишенькових — 20$. Відразу скажу, — на тих 20$ я спокійно жила тиждень. Не ходячи по кафе і трішки економлячи. При цьому не відчувала себе особливо «обмеженою».
Відразу скажу, — на тих 20$ я спокійно жила тиждень
Конвертувати гроші я перестала, мабуть, з другого дня перебування тут. Невдячна це справа в зв’язку з повною відсутністю адекватності нашого курсу. Скажемо так, видатки я почала рахувати приблизно один до одного. Тобто, тих 20$ розцінювала як 20 гривень. І якось слабо вірилося, як на них можна прожити тиждень в Україні. Це при тому, що заробітки тут з українськими і близько не зрівнюються, хоча, звісно, є багато інших витрат. Я ж зараз веду мову про якісь базові, самі собою зрозумілі речі, як от харчі, одяг, проїзд. Місцями виходило, що навіть конвертуючи гроші по цьому шаленому курсу, ціни тут все-одно були нижчими. Отака-от незбагненна українська математика.
Отримую смс від подруги. Пише, що її знайома шукає людину на прибирання. Знайому звати Маша і у неї щось на зразок клінінгової фірми. Беру контакти. Пишу смс. Тут «чатяться» всі. В Америці набирають смс, мабуть, швидше, ніж формулюють речення. Більшу половину часу американці проводять на роботі, те, що залишається ― в телефоні. Ну, це, звісно, трохи перебільшення, але з долею правди. Новачкам, як ото я, це дуже кидається у вічі. Всюди. Люди безперервно в телефоні. А потім втягуєшся. Бо сам стаєш таким.
В Америці набирають смс, мабуть, швидше, ніж формулюють речення
«Hi. I’m about cleaning. Tell me please the details». Переписуються тут теж часто англійською, навіть якщо між собою спілкуються українською чи російською. Не так вже й погано. Я навіть «за».
Отримую інструкції та адресу офісу. Як пише Маша, прибирання «лайтове». Виявляється, то її «об’єкт», де прибирає сама, але цього тижня не виходить. Так, Маша прибирає теж. Попри те, що, начебто, власниця фірми і мала б лише координувати роботу таких, як я. В Америці це не дивина. Тут працюють усі.
Офіс знайшла легко. Якийсь медичний. Зустріли напрочуд привітно, всі усміхаються. Дівчинка з рецепції показала мені що й до чого ― де знаходяться засоби і що потрібно робити. Виявилося, не так вже й багато. Сміття з малих міхів позбирати у великі і винести за межі, витерти пил, прибрати на кухні і попилососити.
Чим займається ця медична клініка, я так і не зрозуміла. Відчуття трохи дивні. Це якось уперше в житті прибираєш не вдома, а для когось і за гроші. Не те, щоб мені корона на голові тиснула, але момент легкого дискомфорту таки був... Вдома ти в такому офісі працюєш, тут ― виносиш сміття. Але, разом з усіма цими емоціями, панує атмосфера невимушеності. Лікарі в білих халатах безперервно щось жартують ― і між собою і зі мною. Половини я, щоправда, не розумію. Тут всі говорять невимовно швидко!
Вдома ти в такому офісі працюєш, тут ― виносиш сміття
Залишилася ще кухня, як у мене відібрали ганчірку і дали…торт. Саме так. Виявляється, в одного з лікарів ― темношкірого веселуна, що постійно жартував, — день народження. Вітали його традиційним американським «хеппі бьоздей» і велетенським тортом, який всі ж разом і з’їли. І все. Це, власне, і було святкування. Провела собі відразу українські аналогії з цілоденним «непросиханням» на роботі, а потім перенесенням торжества у бари-ресторани з живими музиками, тамадами і десятками гостей.
Всі з’їли торт, я побажала лікарю щасливого дня народження, отримала від нього «give me your five», швидко доприбирала кухню і поїхала додому.
Поки чекала на автобус, знову не могла визначатися з цим одвічним американським парадоксом своїх відчуттів ― хто я тут ― рабиня чи найманий працівник? І я досі не можу відповісти собі однозначно.
Автобус повільно долав зупинки, добираючи і висаджуючи по дорозі такий різнобарвний і різнотемпераментний люд ― від пейсатих євреїв до показно-пригламурених росіян. День добігав кінця. І ти кожного разу наче хочеш схопити його, та, поки усвідомиш це ― в руках залишається лиш згадка, його відлуння. Так тут буде постійно.
Написала Маші, що «I’m done». Пообіцяла найближчим часом віддати гроші. 40$. Собі залишає якийсь відсоток. Не уточнюю, вдячна й за це. Через два дні минає тиждень і треба купувати проїзний на метро. Без нього тут ніяк і нікуди. Бодай одну найближчу «витрату» я вже покрила. А завтра буде завтра. Я надто втомлена, щоб думати.