Тюрма і війна. Життя в’язнів Станіслава під час Першої світової війни

Станиславів у часи Першої світової «ковтнув» війни досхочу. Його центральні вулиці та площі методично обстрілювала артилерія, на околицях точились кровопролитні рукопашні бої, над ратушею тричі піднімали російський триколор і стільки ж разів його зривали австрійські вояки. А що тоді відбувалось у найбільшій міській в’язниці «Діброва»? Як жилося в’язням в умовах воєнного часу?

На міському ринку. 1917 рік. Фото з колекції Володимира Шулепіна

Все для фронту

Царські війська захопили Станиславів 3 вересня 1914-го. У лютому наступного року їх звідти ненадовго вибили австрійці, але вже 4 березня москалі повернулись, - пише 0342.ua з посиланням на Репортер.

Через три дні на стіл російського начальника станиславівського повіту лягла доповідна від керівництва міської тюрми. У ній йшлося про те, що австро-угорці реквізували для військового шпиталю такі матеріальні запаси з в’язничного складу:

• 807 м полотна,

• 100 рушників,

• 50 сорочок,

• 50 кальсонів,

• 20 пар туфель,

• 5 щіток,

• усі запаси горняток.

Це перший документ, в якому фігурує в’язниця «Діброва» із початком російської окупації. Втім, далеко не останній. У державному архіві Івано-Франківської області зберігається чимало пожовтілих сторінок, за якими ми спробуємо відтворити історію карного закладу в той складний період.

Цікаво, що після майже піврічного перебування у Станиславові росіяни не спокусились на арештантське майно. Чого б це? Тут одне з двох – або в них і так усе було, бо зразково працювала служба тилу, або ж москалі просто не знали про склад, що був у них під носом.

stanyslaviv-Станиславів-1915

Російські військові у Станиславові. 1915 рік

Той самий Калоус

У своїх спогадах колишній політв’язень «Діброви» Василь Маковський пише, що австрійці евакуювали кримінальних злочинців 18 серпня 1914 року – коли російська армія лише наближалась до Станиславова. Ще раніше в’язничну сторожу замінили на військову.

Однак це твердження спростовує рапорт поліційного пристава Першої дільниці (по теперішньому – начальника райвідділу) міста Станиславова від 28 квітня 1915 року. Він доповідає поліцмейстеру таке:

«Станиславівська центральна тюрма збудована із розрахунку на 800 осіб, виключно чоловічої статі. На нині в ній перебуває 65 кримінальних арештантів, засуд­жених австрійським судом, і ще 51 злочинець, запроторений туди вже російською владою. Для харчування в’язнів є невеликий запас борошна, збіжжя й картоплі, які взяті у кредит, оскільки гроші на в’язницю не виділяються.

На службі залишаються призначені ще австрійським урядом 30 наглядачів, що складають тюремну сторожу. З них 3 старших наглядача, 2 хворих (?), 2 завідують кухнею, 1 пекар, 2 машиністи газового освітлення і центрального опалення, 1 при в’язничному шпиталі, 1 у пральні, 4 несуть службу вночі, а вдень відпочивають, решта 14 чоловік займаються безпосередньою охороною арештантів. Усі в’язничні наглядачі не мають жодної зброї та приставлені лише до дверей і виходів, які запираються на замки».

Зрозуміло, що без зброї охороняти злочинців важко, тому комендант Станиславова наказав виставити по периметру в’язниці три військових пости, плюс ще один – поліцейський – всередині.

У рапорті також зазначено, що в’язничний персонал, на чолі з директором Калоусом, не отримує зарплати ще з вересня 1914 року. Це той самий Карло Калоус, який керував тюрмою до війни і проґавив втечу Мирослава Січинського. При більшовиках його б за таке розстріляли, в незалежній Україні тихо б виперли на пенсію, а ось у толерантній Австрії – зрозуміли, пробачили, залишили при посаді.

У російськомовному «Списку чиновников и тюремных надзирателей Станиславовской центральной тюрьмы» є трохи відомостей про пана директора. Звали його Карлом Осиповичем, 1869 року народження, мав вісім років військової вислуги та 21 рік цивільного стажу, мешкав при в’язниці.

Другим у «Списку» є «греко-католицький душпастир» Костянтин Кунинський, потім православний священик Лазар Бологан, а також протестантський пресвітер Йосиф Донтрашкевич.

Сусіди у білих халатах

А тепер трохи математики. У в’язниці, розрахованій на 800 в’язнів, сиділи 116 осіб. Це лише 14,5 % від її місткості. То що, решта приміщень ніяк не використовувались і тільки вітер гуляв порожніми камерами та коридорами? Ні! У згаданому рапорті пристава повідомляється, що вільні площі «Діброви» «зайняті під команду 1-го лазарету 71-ї піхотної дивізії. У головній будівлі розміщено 100 нижніх чинів (солдат – Авт.), сестри милосердя, 1 священик і школа фельдшерів. У в’язничній канцелярії тепер лікарська канцелярія і адміністрація: 5 лікарів, 1 доглядач і команда писарів. Нареш­ті, в останній будівлі, з заднього боку тюрми, утримуються хворі і поранені, яких налічується 324 особи. В’язничне подвір’я зайняте санітарними двоколками та возами, у сараях поставлені коні».

Госпиталь-1

Російський шпиталь

Російське командування планувало розмістити у в’язниці ще 400 арештантів, але через наявність там шпиталю відмовилось від цієї затії.

Переглядаючи старі документи, натикаєшся на кумедні випадки, пов’язані із медициною, зокрема в’язничною. Ось доповідна міського лікаря Яросевича станиславівському поліцмейстеру від 8 травня 1915 року:

«У тутешніх арештах перебуває Зигмунд Решитарський, якого сестра представила Вашому Високородію як душевнохворого. Але, насправді, він хворий не душевною, а венеричною хворобою, що потребує негайного лікування, і його необхідно чимскоріш відправити у загальну лікарню. Прошу Вашого розпорядження».

Поліцмейстер перейнявся проб­лемами в’язня і вже наступного дня документ прикрасила його резолюція: «До виконання».

Наглядачі теж ходять на базар

8 липня 1915 року австрійці встановили контроль над містом, але у серпні 1916-го стався Брусилівський прорив і москалі знов повернулись.

За цей період в’язнів у «Діброві» суттєво поменшало. Станом на 17 жовтня їх налічувалось… 14 людей. Четверо «мотали строк» за вбивство, троє за крадіжку, двоє за підпал і один за тяжкі тілесні ушкодження. Ще чотирьох засудили за мародерство, при чому троє дістали максимальний термін – 20 років. Для порівняння – вбивці «мали» від 5 до 8. Цікаво, що прізвища злочинців переважно українські – Бойко, Лесюк, Шевчук, Шлемко.

stanyslaviv-аерофотозйомка-1917р-Шулепін

На німецькій аерофотозйомці 1917 року «Діброва» виглядає найбільшою спорудою міста. Фото з колекції Володимира Шулепіна

Кількість в’язничної обслуги також суттєво зменшилась. Якщо у квітні 1915-го персонал складався з 38 осіб, то тепер їх залишилось лише 11. Кудись таки подівся майже вічний директор Калоус, тепер його місце зайняв колишній заступник Павло Ебаві. Втім ненадовго. У січні наступного року він помер і «Діброву» очолив надзиратель Іосиф-Карл Шліхтингер. Якщо до цього він отримував зарплатню у 2400 корон на рік, то після підвищення мав 3190. Крім того, держава забезпечувала його службовою квартирою, мундиром, дровами (6 м3 на рік) та щоденною пайкою у вигляді 840 г хліба. Решта наглядачів і навіть помічники директора (їх тоді називали канцелярійними офіціантами), діставали лише спецодяг та хліб, а про квартиру могли хіба мріяти.

Втім найбільше у тюрмі зароб­ляв не директор, а вже знайомий нам греко-католицький священик Костянтин Кунинський (43-річний, одружений, стаж 18 років). Його річний оклад становив 4040 корон, плюс службова квартира, на опалення та освітлення якої з казни виділялось 180 корон на рік.

Розумію, що ці тисячі у мертвій валюті читачам нічого не говорять, тож навожу ціни тодішнього чорного ринку. Насамперед, російська влада встановила обмінний курс – 25 копійок за австрійську корону. Тобто рядовий наглядач мав 600 рублів у рік чи 50 в місяць. Житній хліб тоді коштував 47 копійок за 1 кг, пшеничний – 75, кілограм м’яса «тягнув» на рубль, масло доходило до чотирьох, за одне яйце селяни вимагали 60 копійок, а за літр молока просили 35.

Зрозуміло, що з такими цінами і зарплатами навіть скромні в’язничні охоронці жили більш-менш, хоч і не шикували.