Про інший погляд на суцільну #зраду, або Що змушує франківців займатися волонтерством

До Міжнародного дня волонтера ми зібрали історії франківців, які левову частку свого життєвого часу і енергії віддають на благодійність. Що у цьому меркантильному світі штовхає їх на безоплатну працю для інших — розповіли вони в своїх історіях.

Вероніка Дичковська, ГО "Промінь ІФ", досвід волонтерства — 3 роки

Поштовхом до волонтерства стала активна громадська позиція жінки. Все почалося з рухів проти стихійної парковки в центрі міста й продовжилося фронтовими історіями.

"Коли почалася АТО, з відстані Франківська справжню ситуацію було оцінити важко. Ми не знали, що стан армії настільки жахливий, ми тоді ще мали ілюзії, що армія в нас є", — пригадує Вероніка. 

Після зустрічі з фельдшерами Міністерства оборони і їхньої відповіді на питання: "Яка допомога потрібна?", — "Діточки, в нас немає нічого", почалася активна допомога різного типу для бійців. 

"Вибирали тих, хто потребував допомоги, хто цього був гідний. Підтримували наш 4-й батальйон оперативного призначення "Крук". Дві ротації хлопці були в гарячих точках, а коли батальйон розформували, вони нам повернули все, що було куплено за волонтерські гроші і це все далі поїхало на фронт", — розповідає волонтерка.

Завдяки волонтерству Вероніка зустріла своє кохання. Рік тому, влітку, познайомилася з своїм чоловіком. 

"Він потрапив до шпиталю після жахливої трагедії на Лисецькому полігоні. Коли в мирний час там загинув його друг і травмувалося кілька інших бійців. (Мова про трагічний випадок на полігоні в Лисці, коли під час обвалу службового входу, де знаходилися бійці 4-го батальйону на ротації, травмувалися кілька чоловіків, з яких один загинув — прим. авт.). Я ходила до нього в лікарню, кілька разів до нашого близького спілкування навіть сватала його іншим дівчатам (сміється — авт.). Зараз він знову повернувся на фронт", — каже волонтерка.

Поки роботу і волонтерську діяльність вдається поєднувати вдало, адже, як каже Вероніка, керівництво фірми, де вона працює, нормально ставиться до її діяльності, часто навіть долучається фінансово до допомоги.

Василь Футерко, ГО "Українська благодійницька мережа", досвід волонтерства — 7 років

Василь розповідає, що їхня організація починалася, як ініціатива одногрупників, які хотіли допомагати дітям у інтернатах. Згодом, зайнялася інтернатами системи Міністерства соціальної політики України, де перебувають так звані "важкі" діти. В нашій області їх три.

"На початку то було волонтерство вихідного дня, з часом почав приділяти йому більше себе. Свого часу я замислився: а що, якщо одночасно сирітство і інвалідність? Що з такими дітьми відбувається взагалі? Першим дитячим будинком такого типу, на який звернула увагу наша ГО, був Коломийський дитячий будинок-інтернат. Друзі розповіли історію, як зимою, проходячи повз заклад, бачили, як дівчинка мила на морозі ворота. Дали їй цукерку. Вона швидко вхопила її і прийнялася далі за роботу", — розповідає про те, що стало рушійним механізмом сьогоднішньої справи життя Василь. — Тоді я вперше почув термін "ненавчувані діти". Тобто ті, яких на думку "держави", нічому не можна навчити. До недавнього часу в Коломийському інтернаті працював наш психолог, який займався з такими дітьми розвиваючими заняттями, але нещодавно дирекція будинку не продовжила з нами контракт. І це зрозуміло, це радянський підхід до такого типу дітей. Немає штату, методик, спеціалістів. Але біда в тому, що в таких закладах є випадкові діти. Їх можна і потрібно навчати за індивідуальною системою навчання. В Залучанському будинку-інтернаті нам вдалося добитися індивідуальної системи навчання для трьох таких дітей". 

Василь працює юристом в ІТ-компанії, тому його робочий графік, як каже сам, поки дозволяє приділяти левову частку часу волонтерству. Хоча припускає, що зі створенням сім'ї його буде значно менше. Наразі чоловік каже, що їхня ГО має на меті добитися того, аби за індивідуальною системою проходили навчання особи старші 18-ти років. "Надихає на волонтерство й потужна команда, яка вже створена, люди з-за кордону, які допомагають: так звані волонтери-опікуни. Але, в будь якому випадку, аби бути волонетром — потрібно мати три складові: час, терпіння, гроші". 

Чоловік додає, що справжнє волонтерство має бути спрямоване на результат. Попри те, що в нашій країні волонтерам часто доводиться боротися з "совком", їхня кількість, як каже Василь, потроху зростає. 

Жорстка Наталя, ГО «Громадська ініціатива Галичини», досвід волонтерства — 15 років

Наталія (зліва)

"У волонтерство мене привела історія 7-річного хлопчика Івасика, яка вразила мене до глибини душі. Про цього сироту мені розповіла знайома. Хлопчик ріс сам і перебував у дитячому будинку в Милятині (Львівська область). Дитина самостійно збирала ягоди й гриби в лісі, аби заробити собі на взуття. В листопаді він ті ягоди на трасі продавав у гумових тапочках. Таких діток там було 67. З їхніх історій все й почалося", — пригадує Наталія. 

З 2014-го року жінка зайнялася військовим волонтерством. Зокрема їхня ГО активно допомагає 8-й військовій частині в Ценжові й організовує ряд благодійних акцій і ярмарків для збору допомоги військовим.

Наталія розповідає, що серед її знайомих-волонтерів є люди різних статків і віку. "Нам допомагає 83-річна жінка, яка в'яже шкарпетки для військових, є молода мама, яка шиє простирадла і передає на Схід, також немало жінок задіяні в кулінарії: роблять сухі борщі, сушать овочі, гриби. Ми то все пакуємо у вакуум і передаємо на фронт", — розповідає Наталія. І додає, що волонтерство — то вже стан душі. 

Майдан однозначно дав поштовх немодному в "до майданській" Україні волонтерському руху. Як зазначає більшість волонтерів міста, попри моменти вигорання, які присутні в житті волонтера, в місті й надалі спостерігається позитивна динаміка до плюсування у ряди волонтерів активних містян.