20:40, 22 лютого 2017 р.

Завтра на вулиці Довгій відкриють нову меморіальну дошку

Таким чином місто вшанує пам'ять подружжя Вінтонів — політв'язнів радянських таборів та визначних громадських діячів, які проживали в будинку за адресою вул. Довга, 83.

Встановлення анотаційної дошки проходить в рамках програми "Івано-Франківськ — місто героїв". Початок урочистого відкриття об 11:00.

Завтра на вулиці Довгій відкриють нову меморіальну дошку, фото-1

Довідкова інформація:

Богдан-Зеновій Іванович Вінтонів

Богдан-Зеновій Іванович Вінтонів народився 13 серпня 1926 року в м. Станиславів (Івано-Франківськ). Батько – Вінтонів Іван Пантелеєвич, уродженець м. Станиславів, проживав на вул. Довга (будинок знаходився на місці теперішньої ЦНІП). Мати – Вінтонів (з дому Принхан) Пелагея Григорівна (з Гірки). Проживала сім’я Вінтонівих в м. Станіслав, вул. Надрічна, 8/1. Іван Вінтонів закінчив гімназію, працював колійовцем і утримував сім’ю, що складалась з дружини Пелагеї, доньок Євгенії Вінтонів (Артамошкіна), Ярослави Вінтонів (Двулят), Божени Вінтонів (Русанова).

Богдан Вінтонів навчався в початковій школі в м. Станіслав, де прийняв перше причастя 11.06.1936 р. о. Юліан Вальницький. Згодом – навчання у гімназії та вступ у фармакологічну школу, де і став членом ОУН, писав і розповсюджував листівки на патріотичні теми у боротьбі як із німецькими, так і з російськими окупантами.

У травні 1948 року, виконуючи завдання ОУН, придбав і передав у боївку друкарську машинку. В будинку сім’ї Вінтонівих на вул. Надрічній, 8 в м. Станіславі був державний архів УПА.

1 листопада 1948 року був арештований НКВД. 5 березня 1949 року воєнним трибуналом НКВД Станіславської області був засуджений по статті 20-54-Іа до 10 років позбавлення волі і статті 54ІІ УК УССР з конфіскацією майна. Покарання відбував у Воркуті працюючи в шахтах.

Звільнений 12 червня 1956 року. Утримувався під стражею 7 років 7 місяців 11 днів. Реабілітований Богдан Вінтонів прокуратурою Івано-Франківської області 17 квітня 1991 року (№ 1032/91). Така ж участь наздогнала цілу сім’ю Вінтонівих.

Батько Богдана Вінтоніва, Іван Пантелеєвич Вінтонів, був також заарештований і засуджений трибуналом на 10 років. Покарання відбував у Казахській ССР в м. Джезкадган. Туди ж етаповано заарештованих двох сестер Богдана Вінтоніва: Євгенію та Ярославу Вінтонів (1923 р. н., в заміжжі Двулят), яка в дорозі примерзла до лавки і захворіла на бронхіальну астму. Коли батько, Вінтонів Іван, по тюремній пошті дізнався, що в лазареті по приїзді лежить його хвора донька, то намагався віддавати свій пайок, щоб хвора і знесилена донька вижила. Але невдовзі про це дізналося тюремне начальство і батька з донькою роз’єднали, а через хворобу Ярослава Вінтонів першою повернулась до Станіслава.

Друга сестра Богдана, Євгенія Вінтонів (1920 р. н.), навчалась у гімназії та медінституті, добре знала німецьку мову, також була членом ОУН і виконувала доручену їй роботу передаючи здобуту інформацію хлопцям в ліс. За це й була заарештована за статтею 20-54-Іа до 10 років ув’язнення. Покарання відбувала в Казахській ССР, приймала участь в масштабному Кінгірському повстанні, в якому загинуло багато засуджених політв’язнів. Їх живими давили танками, а нутрощі після цього намотувались на ланцюги танків. Євгенія Вінтонів брала активну участь у підготовці і безпосередньо у самому повстанні. Вона кинулась із пляшкою з горючою рідиною під танк, але Євгенію врятував від смерті і відтягнув у траншею її майбутній чоловік, який також був політв’язнем – Сергій Артамошкін. Він з першого курсу пішов добровольцем на фронт і попав у полон до німців, які проводили досліди над полоненими чоловіками, роблячи їх безплідними. Після звільнення Євгенія Вінтонів і Сергій Артамошкін одружились, дітей у цієї сім’ї не було.

Мати Богдана Вінтоніва, Палагея Григорівна Вінтонів з донькою Боженою Іванівною Вінтонів (1945 р. н.), якій було на той час 3 роки, вивезли на поселення в Красноярський край на Абакан. З ешелону жінок з дітьми викинули на сніг, де не було нічого підготовленого для життя людей. Тому нещасні жінки утворювали коло, всередину кола ховали дітей і своїми тілами їх зігрівали. Інша група жінок вирубувала в снігу землянки і матері так чергувались, щоб вижили діти. Потім вже валили ліс і будували зруби.

Лілія Сліпенчук (донька Богдана Вінтоніва), бачила під шкірою на руках у бабусі дротики, які хірурги вже після повернення до Станіслава відмовлялись витягати, бо вважали, що з ними вона вже буде помирати.

Будинок Вінтонівих, коли вивезли всю сім’ю, конфіскували і поселили туди приїжджого міліціонера з сім’єю. Після звільнення, члени сім’ї Вінтонівих по черзі стали повертатись додому в м. Станіслав, а жити не було де. Їх не прописували, неможливо було зняти житло і влаштуватись на роботу.

Батьки Богдана Вінтоніва орендували житло біля вокзалу і лише в 1963 році їхній будинок віддали. Богдан Вінтонів у Воркуті познайомився і покохав таку ж політув’язнену Оксану Зенюк, землячку із Станіслава. 20 вересня 1956 року вони одружились. Ще у Воркуті у них народилась 15 грудня 1957 року єдина донька Лілія Богданівна Сліпенчук, яка і зараз проживає в м. Івано-Франківськ за адресою вул. Довга, 83/29. Лілія Сліпенчук має двоє дітей: син Ростислав Володимирович Сліпенчук (1980 р. н.) та донька Юлія Володимирівна Сліпенчук (1988 р. н.).

Внуків до безтями любили бабуся та дідусь - Оксана та Богдан Вінтоніви, - і мріяли, що вони будуть жити у вільній, багатій, перспективній державі Україні. Внуки також виросли патріотами своєї Батьківщини, як їхні бабуся та дідусь.

Богдан Іванович Вінтонів був членом організації політв’язнів та організації «Меморіал». Після звільнення і повернення до Станіслава працював майстром художньо-виробничого комбінату, часто хворів. Помер 6 травня 2005 року у м. Івано-Франківськ, похований на цвинтарі у Княгинині. Проживала сім’я Вінтонівих за адресою: вул. Довга, 83/32, м. Івано-Франківськ.

Оксана Володимирівна Вінтонів (з дому Зенюк)

Народилась Оксана Володимирівна Вінтонів (з дому Зенюк) 23 лютого 1926 року в м. Станіслав (Івано-Франківськ).

Батько Оксани, Зенюк Володимир Теодорович (05.10.1899 – 07.10.1942), закінчив гімназію і працював в страховій компанії «Дністер». Бабуся по батьковій лінії – Зенюк Стефанія Каролівна (09.06.1877 – 06.1963). Мати – Зенюк Марія Кирилівна (з дому Шевчук) народилася 13.01.1895. Брат – Зенюк Ярослав Володимирович (04.12.1922). Дідусь по материнській лінії, Шевчук Кирило, був членом повітової господарської Ради ЗУНР в м. Станіслав.

Сім’я проживала на Майзлях у м. Станіслав по вул. Сапіжинського, 229 (тепер Незалежності), але під час війни будинок був зруйнований бомбою, тому змушені переїхати у бабусину хату на вул. Котляревського, 3.

3 вересня 1932 р. Оксана Вінтонів (Зенюк) відвідувала дитячий садочок на Майзлях, який опікували союзянки, а виховательками були: Урсакі Ярослава, Кшановська Стефанія та лікар Грубельний. У 1933 вступила в семикласову школу управ при приватній учительській жіночій семінарії сестер Василіянок у Станіславові.

Перше причастя прийняла в 1936 році. Далі навчалась в гімназії, де учнями було 40 хлопців і 5 дівчат. Директором гімназії був Левицький О., а катехитом о. Володимир Микитюк. Обидва за Першої світової війни – сотники УГА.

Головною організацією в гімназії була «Виховна спілка української молоді», центр якої знаходився у Львові (ВСУМ). Офіційно ця організація не була дозволена німецькими окупантами, але вона існувала і навіть мала свою бібліотеку. У ВСУМі були 3 курені (2 хлопчачі і 1 дівчачий). Влітку, як і пластуни, їздили в табори, де проводились вишколи.

В гімназії діяла законспірована сітка ОУН-юнацтво, до якої, втім, належало небагато учнів. Першою в класі членом ОУН стала Віра Олійник, яка потім і була провідником Оксани Вінтонів (Зенюк).

14 жовтня 1943 року в драмтеатрі відбулась оперета Барнича «Шаріка» - німці провели облаву, серед арештованих були і гімназисти, і студенти, і двоюрідний брат Павлівський з Верхнього Угринова. У листопаді відбувся відкритий суд та розстріл на вул. Страчених (всього 27 хлопців). Після цієї події Оксана Вінтонів (Зенюк) теж стала членом ОУН, щоб служити своєму народові та боротись як з німецькими фашистами, так і з російською окупацією. Вона ознайомилась з програмою українського націоналіста, склала присягу, отримала псевдо «Софійка» і займалась розповсюдженням літератури.

У зв’язку зі специфікою діяльності в ОУН, тобто оперативною роботою, - влаштувалась на роботу в аптекуправління бухгалтером, щоб мати доступ до придбання медикаментів, які або передавала оунівцям в ліс, або перевозила на ровері до сіл, а звідти ліки вже передавались в боївки УПА.

28.02.1945 р. Оксану Вінтонів (Зенюк) заарештовано слідчим УКТБ по Станіславській області - старшим лейтенантом Лоскутовим, який звинуватив її в приналежності до контрреволюційної організації, знав її псевдо «Софійка» і те, що вона була розвідником по м. Станіслав. На підставі цього було проведено обшук на вул. Котляревського, 3 у м. Станіславі. Слідчі дії вів лейтенант Мєняєв та старший лейтенант держбезпеки Гостєв, узгодив та підписав начальник УНКГБ – полковник держбезпеки Акідінов.

13 липня 1945 року воєнним трибуналом військ НКВД Станіславської області була засуджена строком на 10 років за статею 20-54-Іа УК УССР з позбавленням в правах на 5 років. Перебувала в місцях позбавлення волі 9 років 8 місяців та 5 днів (28.02.1945 – 03.11.1954) та ще 1 рік 6 місяців і 5 днів на поселенні. Покарання відбувала в Комі АССР м. Воркута, де проводила боротьбу за права політв’язнів. Вимогами було:

1)покращення побутових умов (кишіли воші та блощиці, а мокрий одяг після важкої праці не висихав);

2)полегшення роботи (жінки на лісовалах травмувались і ледь допрацьовували до вечора);

3)покращення харчування (з їжі була буланда з тюльки, кусок кліба і 0,5 склянки води, щоб постійно хотілося пити, а за будь-яке порушення – карцер і півпайка їжі);

4)дозвіл писати та отримувати листи раз на місяць (тобто 12 листів на рік);

5)заборона на нашивки номеру на одязі.

Під час такої боротьби і заворушень було розстріляно багато людей, але все ж таки їхні вимоги були відправлені у Москву і режим хоч трішки послабився.

На поселення до Оксани Вінтонів приїжджала її хвора на рак мати Марія Зенюк, адже знала що більше не побачить доньки. Там же, на засланні у Воркуті, Оксана Вінтонів (Зенюк) зустріла свого майбутнього чоловіка Вінтонів Богдана-Зеновія Івановича, який народився у Станіславі 13 серпня 1926 і також відбував покарання як політв’язень.

Одружились Оксана та Богдан-Зеновій 20.09.1956 року, а 15 грудня 1957 року у них в м. Воркута народилася єдина донька Лілія Вінтонів (в заміжжі Сліпенчук). Після повернення до Станіслава Оксана Вінтонів вступила в Республіканський технологічний технікум по спеціальності бухгалтерський облік промислових товарів та закінчила навчання 4 липня 1967 року. До виходу на пенсію пропрацювала головним бухгалтером обласної психоневрологічної клінічної лікарні № 1 на вул. Млинарській, 21.

Оксана Вінтонів до останніх днів, навіть за важкої хвороби, була активним членом Союзу Українок, організації політв’язнів та «Меморіал». Також входила в товариство української мови «Просвіта», в якій була активним учасником у проведенні різноманітних заходів, акцій, пошуку матеріалів, а також виступала перед школярами та гімназистами. Кожної неділі ходила до церкви на Майзлях, у побудові та зборі коштів на побудову якої активно долучався свого часу батько Оксани – Володимир Зенюк.

Оксана Вінтонів реабілітована 17 квітня 1991 року прокуратурою Івано-Франківської області (№669-92). Померла 28 червня 2010 року на День Конституції вже незалежної України. Похована в м. Івано-Франківську на цвинтарі в Княгинині.

За роки діяльності Оксана Вінтонів нагороджена подяками від Управи союзу Українок, Крайової управи братства ОУН-УПА Карпатського краю, Союзу українок, організації «Меморіал».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію

#Івано-Франківськ #новиниІвано-Франківська #анотаційнадошка #подружжяВінтонів.відкриття

0,0

Оцініть першим

Авторизуйтесь, щоб оцінити