Восьмого жовтня 1938 року був розстріляний засновник легендарного Гуцульського театру Гнат Хоткевич

Ось уривок зі спогадів Гната Хоткевича про заснування театру:

“Як і всі геніальні речі, то відбулося надзвичайно просто.

Перше вражіння сильне було від мови гуцульської. Ми, українці, та ще слобожани, звикли до свого «малороссийского наречия». що воно наполовину засмічене русицизмами, московизмами, москалізмами, «ліварвуртами», «жук у глині, харкоп’яний» і т.п. – і чути ядерну гуцульську мову, що, як свіжий струмінь гірської води, б’є з-під самого праслов’янського кореня, – то було великою насолодою. Я захопився і в мене був свій «захалявник», з яким я не розставався й записував усе, записував усюди, навіть їдучи на коні. Спочатку це виходило в мене дуже невміло: я підходив до групи селян, скажімо, на храму, чув щось варте уваги й ту ж хвилю витягав блокнот і записував. Бесіда раптово уривалася, всі очі зверталися на мене тривожно, а за хвилю підіймався мовчки один з бесідників і уходив, за ним другий, третій… Мало того, по храму з швидкістю блискавиці розходилася чутка, що он той пан, он той, що у білому, – «списує». Результат був такий, що люди вже не дожидали, поки я почну «списувати», а просто при моїм підході вставали й уходили. творячи доокола мене, як біля прокаженого, порожнє місце.

Ну, та це було на початках, а потім я, висловлюючись по-салоновому. насобачився добре.

Так от мова. Дуже вразила мене «гуцульська бесіда», і я об’явив В.Гнатюкові, що напишу п’єсу про Добуша «гуцульсков бесідов». Гнатюк віднісся до того іронічно.-Я дванадцять літ студіюю Гуцульщину, переписав силу етнографічного матеріалу, а й то не відважуся писати по-гуцульськи.

Але Володимир Гнатюк – то ж був до деякої міри представник «разлагающегося Запада», а ми ж можемо робити по-ударному. І там, де західному чоловікові треба вчитися 12 літ. ми можемо, не вчившися, раз, раз – і готово у сто п’ятнадцять разів краще. І я пам’ятаю тільки, чи на слідуючий (1908) справді почув у собі відвагу написати про Довбуша, героя Гуцульщини, по-гуцульськи.

Читайте також: Відбудовник Станіславова, що постав перед франківцями у бронзі (ФОТО)

Першому прочитав, очевидно, Гнатюкові, «чтоб доказать». І Гнатюк мусив визнати, що я гуцульською мовою «досить заволодів», бодай він не міг мені вказати солідних огріхів. Але коли я сам потім, уже дійсно вистудіювавши мову, по мірі своїх слобожанських сил переглядав «Довбуша», то бачив багато недоліків.Це про п’єсу.

А про театр гуцульський я почав мріяти теж із самого початку. Трапилося раз у корчмі (я чоловік непитущий, але ради гуцулів шлявся по корчмах. Ви не подумайте, читачу. чого плохого, боже сохрани. То все ради науки). Так от у корчмі я побачив таку сценку.

Двоє гуцулів сидять, чаркуються. І один другого так уже припрошує, так ласкаво приговорює:

-І Дмитрику солод(и)енький (у гуцулів звучить оцей дифтонг ие). І Дмитрику любий, бог би вас вкрив. Та напийте си зо мнов, прошу вашої ласки, бо то тіцький чєс не виділи-сми си та й госпідь сєтенький знає, коли би ше бог поміг ізійти си у добрім здоровлю і т.д і т.д.

Сама ласка, самий мед плине з уст. Кожний рух – прихильність, кождий рух – близькість.

І от той, до кого розсипалися всі ці ґречності, збувши чим-небудь ввічливого сусіду, відходить. Я дивлюся на того, що зостався, – і не пізнаю.

З очей іскри сипляться. Зубами скрегоче, з-під зубів поломінь вилітає! Руки стиснув у п’ястуки так, що з-за нігтів кров бризкає! Говорить, задихаючись від люті, що його розпирає, що його давить, що його вивертає усього, як оту далекоглибинну рибу морську, коли її витягти наверх.

В чім річ? Я не розумію. Але мені пояснюють, що то зійшлися два найлютіші вороги. І я перший раз дивуюся умінню гуцула крити свої почуття і рішаю для себе, що з гуцула має вийти добрий актор і що варто би його на тім полі випробувати”, – йдеться на сторінці ГуцулВуду.

Фото:

1. Перше покоління Гуцульського театру. В центрі – Г. Хоткевич.

2. Сцена з вистави.

3. Учасники другого покоління. Косів, серпень 1930 р.

4. Чернівці. Під час фестивалю «Червона рута» в 1989 р.

5. Третє покоління театру. Івано-Франківськ, 2006 р.

6. Нинішній керівник театру – Володимир Сінітович.

Читайте також: Олекса Довбуш - легендарний розбійник чи народний месник

Довідково: Хоткéвич Гнат Мартинович (літературний псевдонім Гнат Галайда; нар. 31 грудня 1877 (12 січня 1878) в Харкові — пом. 8 жовтня 1938 там же) — український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч. Жертва сталінського терору.

Народився в сім’ї Мартина Пилиповича Хоткевича (походив з міщан, за національністю поляк) та українки Ольги Василівни (в дівоцтві Кривоногової), селянки з Сумщини.

1894 — з відзнакою закінчив Харківське реальне училище, що дало йому право при конкурсному складанні кількох іспитів вступити до вищого навчального закладу.

1900 рік — закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту[1].

1900 — короткий час працював залізничним інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці.

Розробив власний проект дизельного поїзда (1901) на 30 років раніше від американського аналогу.

За участь у керівництві політичним страйком 1905 зазнав переслідувань і в січні 1906 був вимушений переїхати в Галичину, яка була тоді в складі Австро-Угорщини. У Галичині Хоткевич оселився спочатку у Львові, а потім у Криворівні; об’їхав усю Галичину й Буковину з скрипковими концертами та концертами українських народних пісень у супроводі бандури.

Повернувшись з Галичини 1912 року на Велику Україну, оселився в Києві і долучився до літературного й мистецького життя: виступав з лекціями, в січні 1913 став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя». В той же час продовжував концертувати з бандурою із серіями концертів «Вечір бандури».

Читайте також: Родом із Станиславова. Володимир Макар – один з провідних членів ОУН-УПА

Знову переслідуваний з початку Першої світової війни і висланий 1915 року за межі України, оселився у Воронежі, де жив до революції 1917.

До більшовицької окупації України поставився з недовірою, але з 1920 активно включився до літературно-мистецького життя. У 1920—1928 роках викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі.

1926—1932 — викладав у Харківському музично-драматичному інституті, де проводив клас бандури.

1928—1932 — художній керівник Полтавської капели бандуристів.

Потрапив у неласку до влади в 1932 р. і після смерті Миколи Скрипника втратив державні роботи. Твори його були заборонені.

1934 — потрапив під потяг, був важко травмований.

За єжовщини був заарештований. Особливою трійкою УНКВС по Харківській області 29 вересня 1938 засуджений до розстрілу «Участь у контрреволюційній організації» і шпигунство на користь Німеччини. Вирок виконаний 8 жовтня 1938 року.

Реабілітований 11 травня 1956 року. Після реабілітації видано «Твори в двох томах» (1966).

Читайте також: Патрон старого Станіслава. Як місто отримало свого небесного покровителя

«Росія ніколи не була нашим приятелем і ніколи не буде». 96-річний сотенний УПА Мирослав Симчич

На Прикарпатті встановлять пам’ятник Олені Степанів – першій в світі жінці-офіцеру

Родом із Станиславова. Макс Шур – особистий лікар і біограф Зигмунда Фрейда

Уродженці Станиславова. Станіслав Потоцький – староста галицький, ротмістр коронного війська