Я був на дні. Священник з Прикарпаття розповів, як позбувся алкогольної залежності

Ярослав Стеф’юк, 55-річний священник з Прикарпаття, який 20 років пиячив, без лікарів,  психологів, а за допомогою молитов і зусиль волі позбувся алкогольної залежності.11 років чоловік не те, що пити, а дивитися не може на спиртне. 

Зараз отець Ярослав очолює підкомісію “За тверезість життя” при Коломийській єпархії УГКЦ, допомагає сотням людей назавжди позбутися алкогольної залежності, йдеться у матеріалі журналістки Сабіни Ружицької для газети "Моя сповідь".

“У мене була залежність, я цього не приховую, і буду розповідати про неї всім, —сказав священник. — І не стільки про залежність, як про Божу силу й те, що для Всевишнього немає нічого неможливого”.

“У моїй родині ніколи не було залежних від алкоголю людей,— мовить отець Ярослав. — Батько працював трактористом, мати—медсестрою. Є у мене ще й старший брат. Жили ми у, колись, містечку, а тепер селі Олешків на Снятинщині”.

Із дитинства малий Славко любив вчитися, але не сприймав у школі радянську ідеологію. Бо бабуся Ганна Стеф’юк, яка повернулася із 10-річного сибірського ув’язнення та заслання, втратила там чоловіка,  розповідала онукові про інший СРСР, а не той, про який пишуть в шкільних підручниках. Щоправда батьки Ярослава ніколи не говорили вдома про сімейну важку історію, про смерть дідуся, ув’язнення бабусі, національно-визвольні змагання. Люди навчені гірким досвідом боялися за синів, які через дитячу наївність могли вибовкати родинні таємниці. Та проблеми хлопця не оминули, бо він відмовлявся носити піонерський галстук, згодом робив все можливе, щоби не вступити до комсомолу. За таке родина Стеф’юків могла опинитися десь на сибірських просторах “великой и необьятной Родины”. А ще під впливом бабусі Ярослав захотів стати… священником.

Здійснити мрію бабусі Ганни, яка щодня молилася за тямущого онука, вдалося не одразу. Після закінчення школи хлопець вступив у профтехучилище, опісля  працював на заводі в Івано-Франківську. Далі була служба в армії. Ярослав Стеф’юк опинився у військовій частині казахського міста Семипалатинська, де відбувалися ядерні випробування. На службі вже “по-дорослому” спробував алкоголь, бо відслуживши 1,5 роки, став “дєдом”. І дєди не могли не пити. Після армії знову хотів поступати в духовну семінарію, але хлопець повернувся додому восени, і здавати документи було запізно.

“Повертатися на завод я не хотів, і мені вдалося влаштуватися на роботу провідником, — веде далі священник.—  Це була романтична і водночас прибуткова професія, бо у другій половині 1980-х на Прикарпатті був тотальний дефіцит, а ми їздили по всьому Радянському Союзі, мали можливість “дістати” дефіцитні продукти і вигідно їх перепродати оптом чи вроздріб. Та й зарплата була чималенька . Провідників поважали, ними захоплювалися і навіть заздрили. Тому мої родичі вибором нової професії були дуже задоволені. Щоправда робота на залізниці стала причиною алкозалежності”.

За словами отця Ярослава, на залізниці пили всі і багато.  “Ще перед рейсом я випивав 100-200 грам з провідниками, які мені передавали зміну,— зізнається колишній алкозалежний.—Це було так звично, наче сказати “Добрий день” або “Привіт”. Не випити з напарниками означало, що ти або хворий, і а таким на залізниці не місце, або ти не поважаєш колег. Останнє значно гірше, аніж хвороба”. Після прийому зміни потяг тягнули в Чернівці на екіпірування, де готували вагони до наступного рейсу. На екіпірування приходили електрики, сантехніки, пожежні, слюсарі, оглядали вагон, і опісля…пили з провідниками. “А як вони могли працювати п’яними?”,— запитую священника. “Ніхто не пиячив до напівпритомності,—мовить отець Ярослав.—А перекинути 100-грамову чарку не вважалося пияцтвом. Це була просто “вдячність” тим, хто готував вагон до рейсу. Коли провідник—господар вагону не пригостив робітників, то перед наступним рейсом у вагоні “могли знайти чимало  неполадок” та не пустити в поїздку. А як не їхати, коли маєш багато замовлень на дефіцитні продукти, перекупники чекають на товар, ти чекаєш на гроші. Тому треба було “задобрювати” тих, від кого залежав стан твого вагону. Та й начальство наших частувань ніколи “не бачило”.

Коли потяг рушав, провідники знову випивали: з колегами або з пасажирами. Щоправда в дорозі пили менше, бо треба було слідкувати за порядком у вагонах. Чоловік мовить, що й пасажири випивали так, що на кінцевих станцях доводилося їх виносити. Для тих, які дебоширили ще у вагонах, викликали міліцію. Після рейсу провідники часто збирали з одного вагона від 3 до 10  непочатих пляшок спиртного, які “забували” п’яні пасажири. Збирали провідники й порожні пляшки, які здавали, та купували…спиртне. Так молодий чоловік  почав перехиляти чарку щодня. Життя було сповнене пригод, цікавих знайомств і про свою мрію стати священником Ярослав забув. “Але Бог про мене не забув,—продовжує з усмішкою чоловік.—Одного разу, коли я добряче “піддатий” повертався додому, то поглянув у бік сільської церккви. Одразу згнадав про свою дитячу мірю—служити Господу. Але яке священство коли ж залізниця, гроші, романтика, друзі, щоденні застілля… І я собі подумав: якби так сталося, аби я без жодного вступу, довгого  навчання в семінарії, почав одразу служити в церкві, то тоді би я точно присвятив своє життя Богові. Не повірите! Моє бажання здійснилося”.

Після розпаду СРСР, заробітки Ярослава Стеф’юка зменшилися. А в чоловіка вже була дружина і донька. Він думав, де би ще більше заробляти, аби утримувати родину. Допоміг товариш-провідник з Буковини, брат якого був священиком новоствореної Української православної церкви Київського патріархату. Служив у Києві. І покликав до себе брата, а той знав, що Ярослав колись мріяв стати священником, запропонував йому теж поїхати до столиці. Ярослава підтримала дружина, яка погодилася позбутися дефіцитних продуктів та ще на той час, хоча й менших, але непоганих заробітків чоловіка. 27-річний молодик як і хотів, без навчання в семінарії почав допомагати священикам у Володимирському соборі, головному храмі УПЦ КП. Через три місяці його  висвятили на священника. Усього того, чого навчають 6-7 років в семінарії, молодик щодня вивчав під час Літургій. Удень чоловік служив, уночі вчився, спав по 3-5 годин, був виснажений, але навіть не згадував про алкоголь. Згодом нововисвячений служитель вступив на заочний відділ семінарії, перевіз у Київ дружину з донькою, почав служити у Покровському храмі Солом’янського району.

“За 200 метрів від церкви був залізничний вокзал, який бентежив мою душу,—веде далі отець Стеф’юк.—Ви не уявляєте, та я стояв біля потягів, нюхав дим та плакав. Врешті наважився зайти у вагон до колишніх колег. Ті зраділи, на столі одразу з’явилася пляшка. Для них я був не священником, а  Славком з сусіднього вагону. Удома перехиляв чарку з власником квартири, яку  винаймав. Він виявився відставним майором, який, як і я, служив у Семипалатинську. Ми мали про що поговорити”.

Отець Ярослав каже, що він роздвоївся:  на Літургію приходив тверезим і натщесерце. Зате після Служби Божої щодня хотів випити. При цьому завжди себе виправдовував, що може залишити спиртне будь-коли. Дружина бачила потяг чоловіка до алкоголю, але мовчала, адже він зоп’яну ніколи не дебоширив не сварився, лише багато говорив і повчав. “Зрештою, ставлення до підпилого православного папа в Центральній, Східній,  Південній Україні на початку 1990-их було нормальним,—згадує священник.—Коли я приїжджав у села Київщини разом з молодими новосвяченими ієреями, то голови сільрад запитували: “А вы , батюшки, пьете?”. Ми, звісно відповідали, що ні. Тоді чиновники презирливо на нас дивилася і казали: “Странно, а как вы с населением общий язык найдете?”.

Усе змінилося, коли Ярослав повернувся додому. Мати чоловіка поїхала закордон на заробітки, важко хворів дідусь, якого не було кому доглядати. На Прикарпатті чоловік перейшов до греко-католицької церкви. Хоча до православних братів досі ставиться з великою повагою.

“Отримав призначення у селі Вовчківці, —розповідає отець Ярослав.—Там не було греко-католицької церкви. І я з кількома людьми мусив служити під символічною могилою Січових Стрільців. Після пишних київських храмів це було випробування. Я не очікував такого. Це наче мене принижувало, хоча я розумів, що УГКЦ нещодавно вийшла з підпілля, треба служити, навіть боротися за її утвердження. Проте  душа боліла. А найгірше, що у ті часи в нашому краї точилася боротьба між греко-католиками і православними. Я, колишній православний служитель, був на іншому боці, виступав проти тих, з якими вчора служив”.

На жаль, не знайшлося людини, з якою отець Ярослав міг би поділитися своїми болями і жалями. Чоловік ще більше почав заглядати в чарку. Та якщо у столиці він міг загубитися, то у маленькому селі—ніяк. Люди з осудом дивилися на п’яного служителя. Хоча мовчали, чекали, що священник  нарозумиться. На жаль, чуда на трапилося. Отець  пив… Мати телефонувала закордону та плакала, дружина сварилася і врешті також поїхала закордон, донька пішла жити до тещі. Чоловіка вже ніхто й ніщо не стримувало, навіть служба в церкві. Минав рік за роком. Чоловік збайдужів до всього, і думав лише про те, аби якнайшвидше відслужити Літургію і випити.

“Мені сьогодні дуже страшно згадувати той час, —зізнається отець Стефюк.—Я священник, був у полоні диявола. І ця нечисть щодня тягнула мене до чарки, не допомагали навіть щоденні молитви, Причастя. Нечистий мене обплутав і зсередини і ззовні”.

Тоді  священник пішов до єпископа,  сказав, що недостойний служити Богові. Не дочекавшись поки єпископ скаже хоча би слово, пішов. А  фактично—втік. Чоловік ніде не працював, жив за гроші, які йому висилала мама. І пиячив, пиячив, пиячив….

У 2008-ому, після чергового похмілля отець Ярослав відчув, що все тіло затерпає, німіє, він не міг відкрити очі. Чоловік злякався, бо зрозумів, що от-от може померти. Тоді твердо вирішив: випити останню чарку і більше не пити. Так і зробив. За мить викинув пляшку, зачинив себе в хаті, і ще й ключі викинув. Змучений та хворий почав чекати або смерті або огиди до спиртного. “Я не міг собі знайти в хаті місця, і, раптом, знайшов пляшечку парфумів, яку розбив голіруч, а духи вилив у склянку та залпом випив,—зі сльозами згадує отець Стеф’юк. —І так мені стало добре, ніби я Бога зі святими побачив. Та вже за секунду рай перетворився у пекло, бо я не зумів витримати і кількох годин без алкоголю. Тоді впав на коліна і, думаю, нелюдським голосом закричав: “Господи, рятуй мене, я не хочу пити, але п’ю. Знаю, що Ти—Всемогутній, звільни мене від цієї біди!”. Скільки чоловік так кричав та бився в істериці нині він згадати не може. Далі впав знесилений і заснув. Проспав два дні. Прокинувся спітнілий, змучений і одразу захотів їсти. З’їв шматок хліба, яєшню, але випити горілки не хотілося. Пішов до матері (вона тоді вже повернулася закордону) і сказав, що Бог його зцілив. Жінка звісно, не повірила. Та коли побачила, що син день, два, тиждень, другий не п’є, не тямилася від щастя.

Отець Ярослав навіть не думав про горілку, а коли випадково згадував, до горла підступав клубок…огиди. Щодня по кілька годин чоловік молився, дякував Богові за своє зцілення та ще сильніше просив Бога назавжди звільнити його від алкогольної залежності. Далі вдома почав служити Літургії і згодом поїхав у єпархію, сказав, що хоче повернутися до служіння в церкві. На щастя, чоловіка ніхто не осуджував, а радо прийняли, пробачили, бо бачили, що він навіть ззовні змінився.

Одного вечора після молитов отець Ярослав вирішив допомагати людям, які, як і він колись, мають алкогольну залежність.

“Господь допустив, аби я упав на са-а-а-амісіньке життєве дно, забрьохався болотом і думав, що звідти я вже ніколи сонця не побачу,—продовжує священник.—Я довго там сидів, і перед загрозою смерті звернувся до Бога, і Він мене врятував. Я вирішив витягати з такої ж ями інших людей, які випивають”.

Отець Ярослав шукав в інтернеті адреси спеціалізованих  християнських реабілітаційних центрів. Знайшов адресу отця-доктора Андрія Логіна, який з 2006 до  2014 роки був головою підкомісії УГКЦ “За тверезий спосіб життя”. Він запропонував прикарпатському священнику очолити таку підкомісію в Коломийській єпархії. Зараз це Комісія “Душпастирства тверезості УГКЦ”. Із благословення єпископа та з допомогою інших священників при більше 100 храмах, що на території єпархії, почали засновувати Книги тверезості, в які люди записували свої імена та імена родичів, заприсягаючись не випивати хто рік, хто три, хто 10, а хто й назавжди.

Зараз у приміщенні місцевого “Карітасу” я щотижня зустрічаюся із залежними людьми та з їхніми родичами,—мовить отець Стеф’юк.—Як допомагаю? Точно сказати не можу, бо кожен випадок залежності—індивідуальний. Комусь треба почати з розбору дитячих травм, бо пили ще чийсь дідусь чи батько, хтось почав випивати через фінансові проблеми, непорозуміння в родині, втрату роботи, розлучення, несприйняття друзів; хтось через те, що в нього…забагато грошей, або компанія випивох. А ще—наші традиції, де без чарки не обходиться жодне застілля, і діти змалечку бачать частування спиртним і повторюють це дорослими. Словом, якось узагальнити причину  алкозалежностей — непросто”.

Кожну бесіду отець Ярослав розпочинає з того, що каже тим, хто звернувся, що Бог їх любить, і те, що він чи вона прийшли до нього — це Божа воля, і Він хоче підняти їх з дна. Далі молиться та слухає залежних і їхніх родичів. Адже саме найближчі люди, зазвичай чоловіки чи дружини, розповідають про ті моменти, про які самі залежні воліють мовчати. І коли залежні дають згоду, починає з ними працювати. Каже, що треба аби людина сам усвідомила, що вона залежна і дуже хотыла позбутися пияцтва. Лише тоді дієвими є молитви, розмови зі священником та, якщо треба, медикаментозне лікування. Після розмов та молитов отця Ярослава покинули назавжди пити більше 300 осіб.

Контактний тел.: 0 (96) 853 46 04 о. Ярослав Стеф‘юк

Ел.адреса: [email protected]