Це своєрідна каша з кукурудзяної крупи чи борошна, зварена на сметані з різними добавками за бажанням господині: шкварки, бринза, овечий сир, гриби, зелень.
Банош як і бринзу споконвіку готують виключно чоловіки, бо вівчарство і все, що з ним зв’язано, — справа чоловіча. Гуцули кажуть: те, що подають в ресторанах або барах, те, що готують вдома на плиті, називати баношем гріх. Бо ж справжній банош готують на вогні, щоб димом пропах і вогню набрався.
У кожного поважного газди на подвір’ї є місце для приготування бануша. А як же без нього? Зрештою, ця страва – повсякденна гуцульська їжа і потрапляє на гуцульський стіл 2-3 рази на тиждень.
Кажуть, що вершки або сметана для бануша повинні бути обов’язково триденні, зберігати їх потрібно в комірці, щоб не прокисли. У холодильник ставити не можна, тому що зіпсуються.
Ця страва дуже проста в приготуванні, хоча, як і численні національні частування, банош має свої секрети. Наприклад, мішати його потрібно дерев'яною ложкою і тільки за годинниковою стрілкою. І готувати краще у казані, на багатті, на природі, в оточенні Карпатських гір.
Читайте також: Традиційна кухня Прикарпаття
Старожили розповідають, що це є національна страва гуцулів, яка була приготовлена тоді, коли не було що їсти а лишилася лиш сметана, бо корови були у всіх, та трохи кукурудзяної муки… А чому банош? Бо був ґазда Банош, і йому ґаздиня казала: їж, Банош, їж, Банош. І так ся получила страва банош.
На Прикарпатті банош називають вічним двигуном, адже навіть невеликої порції вистачить, щоб наситити багатодітну родину. Та все ж приготувати зі звичайних продуктів на звичайному вогнищі такий потужний енергетичний заряд може не кожен.