Ірина ніколи не думала, що буде такою сентиментальною мамою. До народження дитини її життя крутилося навколо роботи в ІТ-компанії, кав’ярень на Площі Ринок, нескінченних проєктів і планів “на післязавтра”. У неї була виважена логіка, любов до простоти і зовсім небагато віри в речі типу “пам’ятай кожну мить”.

Але коли в Івано-Франківському пологовому вона побачила свою донечку — крихітну, з рожевим носиком, абсолютно безпомічну, але вже таку рідну — світ ніби розвернувся. Ірина відчула, що хоче зберегти *все*. Кожен звук, погляд, перший смішок, перший день вдома, першу піжамку, першу плямку на плечі.

Нові ритуали

Перший місяць промайнув у тумані недосипу, дитячого плачу й нескінченної турботи. Але на четвертому тижні, коли стало трохи спокійніше, Ірина згадала — вона ж планувала щось особливе для збереження спогадів. Її мама колись показувала їй старі фото з пожовклими краями, вбиті у целофанові кишеньки альбоми з 90-х. Ірина ж хотіла для своєї дитини чогось іншого. Осмисленого. Красивого. Живого.

Того ж вечора, коли дочка міцно спала в слінгу, вона взяла до рук ноутбук і вбила у пошуку: "дитячий альбом для немовлят". Варіантів вистачало, але один сайт привернув увагу відразу — ручна робота, натуральні матеріали, українське виробництво. Альбоми виглядали як маленькі витвори мистецтва. Ірина зупинилася на бренді KALA. В описі читалося тепло, а на фото — якість. Найважливіше: можна було зробити іменний напис.

Вона довго вибирала. Переглядала палітурки, формати, перегортала сторінки з прикладами. Зрештою зупинилась на м’яко-рожевому з льону з дерев’яною вставкою. І зробила замовлення з підписом: *"Софійка. Наші перші спогади"*.

Очікування й зустріч

Замовлення приїхало через 2 тижні. Акуратно запакований, з листівкою і стрічкою. Вже тоді вона відчула, що тримає в руках не просто річ, а щось зроблене з любов’ю. Коли вона відкрила коробку, очі стали вологими. Натуральна текстура замші, акуратне тиснення, ідеальні шви, ім’я донечки… Альбомчик був абсолютно справжній. Той, що не загубиться в цифровому шумі.

Ірина повільно гортала сторінки. На кожній — місце для фото, підписи, окремі блоки для “першого слова”, “першого зубчика”, “улюбленої іграшки”, “улюбленої пісеньки”. Нічого зайвого. Тільки чисте полотно для їхньої історії.

Тепло в деталях

Щовечора, коли Софійка засинала, Ірина сідала за стіл і вирізала фото. Вставляла по одній. Писала під ними: *“Ми вдома”, “Татко вперше тримає тебе на руках”, “Софійчин сміх у 2 місяці”*. Рука іноді тремтіла — не від втоми, а від важливості моменту.

Її чоловік, Максим, спершу жартував: “Це такий твій новий нічний блог?” Але коли одного разу вона показала йому вже заповнені 12 сторінок, він замовк. А потім обійняв її мовчки. Відтоді вони почали робити це разом.

У фотоальбомі з’явились дрібнички: ксерокопія бірки з пологового, фото ніжки на білому пледі, навіть висушений перший пелюсток з вазона, що стояв на підвіконні біля ліжечка. Усе це жило між сторінок. Альбомчик донечки став їхнім нічним ритуалом, як колискова, як шепіт на вушко “ти найкраща мама в світі”.

Річ, яка говорить без слів

Минуло пів року. У Софійки з’явились перші зубчики, вона вже намагається повзати й голосно сміється, коли Ірина показує їй себе у дзеркалі. Фотокнига повільно товстіє — сторінка за сторінкою, подія за подією. Ірина досі дивується, як така річ — проста на вигляд — може вмістити стільки тепла. Вона каже: “Я ніби зберігаю наш час у тканині, в клеї, у чорнилі.”

Завдяки цьому альбому вона навіки залишає у пам’яті не лише “коли народилась” і “скільки важила”, а й речі невловимі: мамині сльози щастя в перший вечір, запах ванільного крему на Софійчиній шкірі, нічне потріскування дерева у віконній рамі, перший спільний дощ під парасолею.

Ірина не блогер, не колекціонер, не романтична фанатка всього вінтажного. Вона — молода мама. І для неї цей дитячий набір фотографій — не просто книга. Це коробочка з пам’яттю, зроблена вручну. KALA — бренд, про який вона тепер розповідає кожній подрузі, навіть тим, хто ще не вагітна. Бо емоції — це речі, які ми часто втрачаємо, не маючи де їх зберегти.

Найкраще тільки починається

На останній сторінці є чистий розворот. Ірина вирішила, що заповнить його, коли Софійка заговорить повними реченнями. Можливо, напише там листа від себе в майбутнє. Або вклеїть фото, де вони разом йдуть перший раз до школи.

Але поки що — кожен день вона додає нову згадку. І кожен раз, коли торкається щільної обкладинки ручної роботи, вона ніби каже собі: життя прекрасне в дрібницях. Потрібно лише вміти їх бачити.